"Що таке відкат? Це вже частина бізнесу"

 

Колишній співзасновник видавництва "Грані-Т" розповідає, чому покинув видавничу справу

52-річний Володимир Павлятенко - бізнесмен, що стояв біля витоків столичного видавництва "Грані-Т": cтворював його, набирав працівників, розвивав. Коли бізнес запрацював, Павлятенку стало нецікаво, і він покинув видавничу справу. Чи шкодує бізнесмен через таке рішення і чим займається зараз? Про це Володимир Володимирович розповідає Gazeta.ua. 

- Розкажіть трохи про себе. Ви вчилися на філософіському факультеті КНУ ім. Шевченка. На якому саме відділенні?

- Наукового комунізму. Як міг юнак - колишній курсант військово-політичного училища  обрати щось інакше?

- А чого не міг?

- Бо щиро вірив, що комунізм переможе.

- Жах.

- А чого? Розумію хлопців і дівчат, у яких дід був десь в УПА, і їм тато й мама щось там тихенько розказували. У мене такого не було. Я жив і бачив "Щорса", а після фільму "Офіцери" пішов у військове училище. Мені й досі подобаються його герої та фраза, яка стала формулою житття  для багатьох юнаків: "Есть така профессия — родину защищать". А як інакше в Запорізькій області? Який націоналізм? Максимум, що моя бабуся могла сказати про одного з моїх однолітків: "Отой шибенник, у якого діда махновці порубали". Історична пам'ять далі позитивних речей про Нестора Махна у Запоріжжі не пішла. Упереджень щодо радянської влади теж не було. Так, говорили  про голод як про факт. Але при цьому ніхто не додавав, що це все — через радянську владу. А початок 1990-их - це було потрясіння: Демсоюз, Новодворська, програма "Взгляд". Хоча дисидентом я, звісно, не був. Наше ж покоління заточили на захист радянської влади. Ми дуже були такі, знаєте, - ух! І в "диню" могли заїхати, і Ремарком та Апдайком зачитуватись.

- То Ви й комсомольцем, мабуть, активним були?

- Аякже. До цього часу люблю комсомол. В ті роки можна було пити портвейн у під'їзді, ходити на танці і задиратися. А можна було в райкомі щось робити. Нам давали машини, гроші і можливість щось робити, тому з райкому комсомолу до 11 вечора не можна було нікого вигнати. Перед кожним підлітком була можливість вибору: де ти, пацан? Пити портвейн пробував - не дуже. Комсомол відбирав найактивніших.

- Як створили видавництво "Грані-Т"?

- Мені у Запоріжжі дуже хотілося відкрити газету, але стільки грошей я не мав. Знайомі порадили звернутися до одного бізнесмена. Він мене вислухав і каже: "Давай газету запустим позже. Вот сейчас у меня есть один бизнес, заходи сюда. Мы его сделаем, а потом от полученной прибыли зарядим газету". Я погодився, бо зрозумів, що переді мною людина, з якою ми "в дитинстві читали однакові книжки". Працювали разом, потім життя нас розвело, а потім ми знову зустрілися. Я саме був після Помаранчевої революції як осколок кучмістського режиму скорочений з посади заступника голови Державної туристичної адміністрації. І як колишній чиновник почав шукати застосування своїм вмінням. Саме зустрів свого колишнього бізнес-партнера. Обговорили кілька варіантів бізнесу, зупинилися на видавничому. Головне було — дитяча книжка і культурологія.

- Чому саме видавництво?

- Я мав трохи досвіду у видавничій сфері. В Запоріжжі є дуже класне видавництво "Дике поле", яке починалося ще на початку перебудови. Там був культурологічний клуб, де збиралася вся неформальна молодь. Ми, як члени політклубу, захопилися ідеями анархізму і почали шукати все, пов'язане з анархією і повстанським рухом. І зіткнулися з тим, що немає книжок. Отже, по суті, заради можливості мати свої книжки, Сашко Лазутін разом із своїми спільниками і відкрив видавництво  "Дике поле" . Оскільки все це відбувалося на моїх очах, то в мене сформувалися  певні уявлення про видавничу справу. Це й  був мій перший перетин з видавничою справою. А другий — що я перед призначенням на посаду заступника голови Туристичної адміністрації працював у секретаріаті Кабінету міністрів у 2003-2004 роках. Якраз в Управлінні зв'язків із громадськістю. І якраз одним із напрямків моєї роботи по Кабміну була робота з Держкомтелерадіо. Ми з колегами  по Управлінню  займалися  виходом постанов про пільги видавничій справі в Україні - звільнення від мита, від оподаткування. І таким чином знав видавничу справу з точки зору законодавства. Але в першу чергу любов до книжки. Це те, що нас пов'язувало із партнером. Навіть закоханість у книжку, напевно.

- Хто придумав назву "Грані-Т"?

- Я. Хотілося відповідно до мультику радянського, "как вы яхту назовете, так она и поплывет", щоб, з одного боку, назва торкалася творчості, з іншого — надати абсолютної міці. Перебирав багато слів і розбив слово "граніт" на "грані таланту" і "міць". І оця твердість була закладена в назву "Грані-Т". Ще мені подобалося, що воно з "гранітом науки" перегукується. На мені була робота з авторами, ілюстраторами,  питання поліграфії, на партнерові — організація і фінанси. Тут мені повезло, бо партнер — блискучий менеджер, чудовий управлінець, із тих людей, що за мої 50 з копійкою років нечасто зустрічалися в житті, - один із небагатьох, хто поєднує в собі підприємницький талант, волю до життя і бажання жити. Тому наш успіх був продиктований значною мірою його вмінням сконцентруватися і зібрати колектив. І умінням знайти до кожного підхід. Ми ж усі різні. Бо з одного треба строго спитати, з іншого — м'яко. А третього треба попросити, і він гори зверне. Мій партнер — людина, що вміє відділити важливе від термінового, а це важливо в бізнесі.До речі, газету ми таки почали випускати, але згодом закрили цей проект, зосередившись тільки на видавництві книжок.

- Важко було запоріжцям набирати колектив у Києві?

- Фінансово складно було зняти приміщення, техніку купити. А колектив набрали просто: звернулися на кафедру поліграфії КПІ. Абсолютно з вулиці. Я подзвонив завкафедри, представився. Кажу: "Можна у вас там якихось хороших дівчат?" Звичайно, можна. Звичайно будь ласка. Прийшли дівчата, почали працювати. Розумнички. Те ж саме було з художниками-ілюстраторами. Кафедра книжкової графіки, Художня академія на Смирнова-Ласточкіна. Я під'їхав, представився, навіть завкафедри не бачив, говорив із методисткою, яка 30 років там працює, всіх знає. Каже: "Ця розумничка, але лінива. Ця не організована, але талановита". Лишив свій телефон, хто прийшов, того взяли. Бо якщо дитина дійшла до 3-4 курсу, явно вона не безталанна. Безталанні відсіюються на 1 і 2 курсах. Для них, студентів випускних курсів, був важливий сам факт появи в друку їхніх ілюстрацій вихід у професійний світ. З редакторами було складніше. Когось ми не влаштовували, хтось - нас. Тому брали редакторів на окремі книги.

- Вам  подобалася ця робота?

- Страшенно. Ти спілкуєшся з багатьма цікавими людьми. От, наприклад, той же Олесь Ульяненко. Я його всіма силами затягував у видавництво. Просив його написати дитячу казку. Він до мене звертався "Вовка". Я трошки нітився, бо мене так називали тільки  в дитинстві, коли мені було років 5, 6. Потім зрозумів, що таке звертання — це ознака того, що людина тебе сприймає на одному рівні з собою. Бо у вас було однакове дитинство, умови виховання, юність у провінції. З Ульяненком нас познайомив Павло Вольвач. А Пашу я знаю ще з Запоріжжя, він  був активним учасником неформального молодіжного руху. До речі, Павло, коли написав роман "Кляса",  описав у цьому творі наших спільних друзів. Я, коли читаю цю "Клясу", пізнаю всі ті запорізькі райони, де ми були молодими, пили каву, гуляли з дівчатами.

- Чого ж пішли з видавництва?

- 2007 року мені запропонували роботу в секретаріаті Кабінету міністрів, від якої я не зміг відмовитися. До того ж, втомився від законів бізнесу. Чіпляли деякі дуже неприємні моменти. Мені взагалі не подобаються деякі закони українського бізнесу.

- Потрібно давати відкати?

- Та мені не шкода відкату, - махає рукою. - Що таке відкат? Це вже частина бізнесу, це процедура. Не в цьому справа. Справа в жорстокості, безпринципності, часто у відсутності моралі та якихось принципів. Досягнути успіху, на жаль, в ті роки дуже важко було, будучи моральним. В середині 1990-их ми підійшли до певної межі, яку хтось потім переступав, а хтось — ні. Я прийняв для себе рішення, що я не робитиму того кроку. Тому як бізнесмен я не відбувся, але не шкодую.

- В чому ж проблема?

- От і мене всі питали: "В країні криза, всі намагаються на державну службу заскочити, а ти з неї зіскакуєш". Річ у тім, що видавничий бізнес дуже складний. От ти зарядив у книжку 3 тисячі примірників. Але скільки повинно пройти часу, поки вона продасться?

- А держзамовлення?

- І що? Помінявся уряд — своїх  видавців привели. Видавнича справа, яка  побудована на держзамовленнях, нетривка. Це як ін'єкція, яка убиває організм, флору, фауну, нирки, печінку і решту всього. Ти наче живеш, але, якщо не відпрацював свій колектив авторів, стиль, методику, "легкі гроші" дадуть тобі протриматися півроку, рік, а далі? Це як наркотик. Ти підсів, і вже без нього просто ніхто. Тому на державних грошах розумні люди бізнесу не будують.

- Зараз маєте свою частку у "Гранях-Т"?

- Законом про держслужбу заборонено займатися підприємницького діяльністю. Тому я поступився своєю часткою партнерові. Ми настільки розуміли одне одного, що це навіть не обговорювалося. Чому? Очевидно, тому  що я вже все, що міг, зробив. Усе працювало: художники, редактори. Були складнощі з реалізацією, але більш-менш успішна, вона працювала. І в мене настав той момент, коли приходиш, сидиш, і що далі? Стало складно жити без складнощів. Це, очевидно, риса мого характеру.

- Жалієте, що пішли?

- Ніколи не жалів. Очевидно, в тій сфері я зміг себе реалізувати. Пізніше як продюсер  брав участь у організації  зйомок фільму про Джеймса Мейса — американськго професора, історика українського голодомору. Стрічка називалася "Свіча Джеймса Мейсона" - режсером  фільму була талановита документалістка Наталля Сущева. Герой нашого фільму  одним із перших підняв тематику українського голодомору в Америці, дослідив її грунтовно. Мейса знали ще за часів Щербицького. Потім він приїхав в Україну, одружився з українкою. Казав, що його покликали наші мертві, хоча сам він родом із індіанців. Ми зробили цей фільм на замовлення Міністерства культури 2007 року. Грянула криза, після якої знімати було дуже складно. Я повернувся на державну службу і перестав займатися продюсуванням. А ось пару років тому пішов із Кабміну. І зараз співпрацюю з продюсерською агенцією "Альфа-Продакшн". Нині організовуємо із виконавчим директором ліванського культурного центру Гассаном ель Госейні фестиваль ліванської культури. Він пройде у столичному кінотеатрі "Київ". Протягом трьох днів покажемо киянам шість стрічок про Ліван.

Володимир Павлятенко, 52 роки. Продюсер, бізнесмен, у минулому — державний чиновник. Народився в м. Дніпрорудне Василівського району Запорізької області. Випускник Дніпрорудненського гірського технікуму та курсант Новосибірського вищого військово-політичного  училища. Випускник філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Вчився в Академії державного управління при Президенті України. Викладав  у Запорізькому національному університеті та Запорізькому машинобудівному інституті, а  також в Академії керівних кадрів культури і мистецтв.Колишній співзасновник видавництва "Грані-Т". Нині — продюсер. Разом із компанією "Альфа Продакшн Студіос" організовує Фестиваль ліванського кіно. Не палить, не вживає спиртного. Хобі — плавання, бокс. Одружений. Має сина і дочку.

×