Чим старіше обличчя, тим воно виразніше – італійський режисер

5

У київському Театрі на лівому березі поставили виставу без слів "Моменти". Покажуть на відкритті сезону, 25 серпня.

"Рухаємося в ритмі. Більше динаміки", - каже акторам італійський режисер Маттео Спіацці. Грає бразильський танець "Ламбада". Артисти жваво пересуваються на сцені. На них маски. Події відбуваються в одному офісі з 1969 по 2004 роки.

 

"Існує багато викривлень щодо радянського минулого, - Спіацці вийшов із зали поспілкуватися про постановку. - Ми не претендуємо на абсолютно правдиве викладення історії. Показуємо життя одного офісу як мікрокосмосу. В повсякдення контори втручаються відголоски великого світу за стінами, політики. Спектакль розрахований на різні покоління. Для глядачів старше 40 років буде що пригадати та з чим порівняти. А для молоді відкриваємо сторінки історії. Але в основі всього - людяність.

У нас немає слів. Але це не пантоміма. Вона заміняє діалоги та монологи жестами. А ми шукаємо більш витончену мову виразності. Коли жест має означати щось більше, ніж слова. Вистава є колективним результатом. Зазвичай в театрі заведено виходити з тексту. І потім вкладати в нього наміри режисера, здатності та таланти акторів. В цьому випадку ми почали з технічної підготовки для роботи в масці. Я проводив тренування для акторів. А потім спільно створювали сюжет. Актори самі шукали свої образи, пропонували жарти, імпровізації. Стали співавторами.

 

Незалежно від віку персонажу, маски виглядають як обличчя старих людей. Це технічний момент, бо маска є інструментом виразності. Чим старіше обличчя, тим воно виразніше. Маска молодої людини, яка не має зморшок, залишається статичною. А нам треба було, щоб при повороті голови змінювався і вираз обличчя персонажа. Пластилінові маски перевіряли на роботу зі світлом. І лише потім робили з пап'є-маше для вистави. Загалом виготовили 30 масок для двох складів. У кожного індивідуальна. Робилася під форму обличчя актора.

Приїхав до України з 5 студентами. Вони вражені, наскільки сучасна країна, закохалися в людей. Україна у більшості італійців асоціюється з жінками-заробітчанками, які у нас працюють економками чи нянями. Існує невидимий, але дуже відчутний бар'єр, який нас розділяє. Моя мрія – привезти в Італію виставу з українськими акторами, показати, наскільки тут висока планка театральної майстерності. Щоб наш театральний обмін був активніший. Бо для мене театр – це однозначно найкращий шлях вести бесіду про людські цінності наживо.

 

Досліджувати історію італійському режисеру допомагала драматургиня Марина Смілянець.

"Маттео мав ідею показати життя одного офісу за 30-40 років, - розповідає вона. - Як зовнішні історичні події впливають на маленьких людей, яке все життя пропрацювали в одному місці. Починаємо з часів Брежнєва, далі Андропов, Черненко, перебудова, Чорнобиль. І друга дія відбувається в часи незалежності України. Моїм головним завданням було зрозуміти цей історичний період. Дати більше нюансів, які можна використати в дії. І які будуть зрозумілі глядачам без слів. Дивилося архівні фотографії, фільми, кіножурнал "Фітіль". Це не "Службовий роман". У нас серйозна тема – радянська пропаганда, КДБ, несвобода, в якій жили люди. Немає ностальгії за радянським минулим. Показуємо, які це були страшні часи. Не випадково доходимо до Помаранчевої революції 2004 року. Це було перше усвідомлення боротьби за свободу. Коли люди вирішили тікати від радянщини, пробували відстоювати свою незалежність, щось змінити.

Маттео знав багато з історії Радянського Союзу. Але для нього багато фактів були шоком. Як історія з Чорнобилем. Настільки абсурдно і страшно, що від людей так довго приховували катастрофу. Про заборону західних мелодій і літератури. Розповідала йому про "музику на кістках", коли пісні записували на рентгенівські знімки. Думав, жартую з нього. Дивувався з рекетирів у малинових піджаках 1990-х. Казав, такого не може бути, це не стиль, занадто кричуще. До кожного з періодів ми ретельно підбирали одяг, реквізит – магнітофони, телефони, лампи. Намагалися бути максимально достовірними. Але це не документальна вистава. Насамперед вона про людські історії.

 

Для режисера було важливо, щоб вистава створювалася акторами в імпровізації. Пропонувався образ, наприклад, жіночка з бухгалтерії. І далі вже разом вигадували, який у неї робочий день, настрій, з ким на роботі які стосунки. Найцікавіші ідеї розвивали. У нас всі герої головні. Але є людина, чиє життя проходить в цьому офісі. Це неоднозначний герой. Весь час намагався бути, де зручно, посередині. І в цьому офісі промайнуло все його життя. Перед смертю у нього відбувається переосмислення, що зробив, на що витрачав свій час. Недарма назва вистави – "Моменти". Бо в кінці життя ми пригадуємо лише найважливіше – закоханості, розчарування, знайомство з новими чи втрату давніх друзів".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За сім днів прозвучать 16 концертів: оголосили програму фестивалю Bouquet Kyiv Stage

 

Акторка Марина Клімова грає у виставі двох персонажів.

"Моя перша героїня - начальниця. Активістка, - розповідає. - Багато працює з паперами, роздає вказівки. Жінка-вогонь! І в неї трапиться роман, любовний трикутник. Друга – нова секретарка з 1990-х. Влаштовують її на цю посаду бандити. В масці працювати спочатку було страшно. Нас такому не навчали в університеті. Нічого не видно з боків, тільки прямо. Було багато тренінгів на відчуття свого тіла і простору. Що робити, коли не бачиш партнерів поруч, куди правильно повернути голову. Тому тепер на сцені почуваюся вільно. Маска не важка. В ній можна нормально дихати. Ми всі зблизилися на репетиціях. Змогли створити свою атмосферу".

×