понеділок, 06 березня 2006 14:50
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Мій покидьок

 

Мій двоюрідний брат, старший за мене на двадцять років, загинув на зоні. Про це ми довідалися випадково – від людини, яка сиділа разом з ним: "Його зарізали блатні і закопали десь за бараками". Адміністрація зони не стала дошукуватися правди і просто оголосила про його втечу.

Він був наркоманом, "конченим" наркоманом, який потрапив на зону за торгівлю маковою соломкою. Такі-от у мене родичі. Але за Сталіна син не відповідав за батька. Що ж уже казати про наші часи?

Покинутий у дитинстві батьками, Сашко потрапив на виховання до бабусі. Він був неслухняною дитиною, важким підлітком і проблемним дорослим. Класична доля нелюбого покидька, який, здається, ще до народження відчув, що нікому не потрібен. Його життєвий фінал так само безглуздий, як і народження. Його посмертна "кар"єра" ще безглуздіша, ніж життя.

Після його таємничого зникнення у місцевих газетах і на дошках "Їх розшукує міліція" з"явилося оголошення, яке починалося так: "Розшукується особливо небезпечний злочинець Олександр С., підозрюваний у вбивстві двох громадян України і громадянина Молдови?"

Якщо я не поплачу за ним, то цього не зробить ніхто

На мого, вже мертвого, родича почали вішати "глухарів". Так внутрішнім органам легше: мертві сорому не мають і не можуть себе захистити. А надто мерці без могили і свідоцтва про смерть. Їх не знайдеш і з них не спитаєш. Де-факто померши, де-юре Сашко залишався повноправним і відповідальним громадянином.

За ним не було кому поплакати. Окрім моєї матері, яка фактично була його старшою сестрою. Саме вона першою довідалася про його смерть: "Якщо я не поплачу за ним, то цього не зробить ніхто".

Кілька днів тому я, здається, бачив його в метро. Тепер я знаю, чому тоді за ним не заплакав.

Зараз ви читаєте новину «Мій покидьок». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі