— Досі не можу сказати, подобається мені столиця Нігерії чи ні. Це місто крайнощів. В одну хвилину я щаслива, наступної хочеться тікати звідси навіть пішки. Після приїзду вразили хороші дороги по всьому місту, — розповідає 28-річна Ірина Пілат зі Львова. Три місяці тому із чоловіком 31-річним Фемі та сином 11-місячним Лукасом оселилися в місті Лагос у Нігерії.
— Переїхати вирішили, бо звідси родом чоловік. Він учився у Львові на лікаря. Там познайомилися й одружилися, народився син, — розповідає Ірина Пілат. — Після навчання чоловікові було б важко знайти в Україні роботу, бо не знає нашої мови. А тут його батьки мають власну клініку. У нігерійському посольстві за день зробили гостьову візу на три місяці. Щоправда, перед цим переїзд затримався на чотири місяці через помилку в біометричному паспорті сина. Написали, що він дівчинка.
Поселилися у триповерховому будинку з батьками Фемі. У Лагосі є три райони — для бідних, людей із середнім достатком і багачів. Щоб переїхати з одного в другий, треба заплатити. В нашому районі з середнім достатком є супермаркети, банки, стадіони. Але немає тротуарів. Також проблема з електрикою. В Нігерії є лише гідростанції, що не можуть забезпечити всю країну. Світло вмикають по кілька годин на день. В інший час люди користуються акумуляторами або генераторами.
Клініка свекрів розташована у тому ж будинку, де мешкає родина, але з іншого боку. Двору нема, лише забетонований під'їзд для машин, декілька стільців і вазонів.
На вулицю виходжу із чоловіком. Якщо хочеться погуляти, можна взяти родинне авто з шофером. До білих людей на вулиці дуже багато уваги. Нерідко іноземців викрадають. Думають, що в них багато доларів.
Перше, з чим стикнулася після переїзду, доброзичливість місцевих. Коли нігерійці між собою спілкуються, складається враження, що вони з однієї родини. Мешканці одного району вважатимуть тебе "своїм". Багато людей дякували за те, що подарувала їм сина. Також часто говорять "це наша дружина" або "наша дитина". Мають на увазі, що немовля чи дружина-іноземка стають частиною їхньої родини, країни. Коли потрапили додому, на нас чекали 15 родичів чоловіка. Щоб перезнайомитися з усіма іншими, пішов тиждень. Щодня у гості заходили двоє–троє тіток чи дядьків.
Найбільше здивувалася, коли побувала на нігерійських поминках. Сам похорон відбувається дуже закрито і скромно. Але на поминки родичі влаштовують вечірку на честь померлого. За пишністю й розмахом це виглядає, як наше весілля. Збираються від 200 до 300, а іноді й 500 людей.
Найближчі родичі купують однакову тканину й шиють з неї національний одяг. Жінки роблять макіяж і зачіски в салонах. На поминках грає музика, всі танцюють, веселяться, їдять і п'ють. У місцевих мусульман все строго — похорон у день смерті, поминки на восьмий або 41-й день. А християни ховають тоді, коли всі приготуються до вечірки. Жінка, на поминках якої я була у жовтні, померла ще в серпні.
Усім гостям прийнято давати гроші. Коли до мене підійшов дядько і дав якість купюри, думала, то просто роздрукований папір. Виявилося — справжні гроші. Також роздають меморіальні сувеніри — посуд, горнятка, наклейки із надписом "на пам'ять про таку-то людину чи свято". Якщо зайти у звичайний будинок, можна побачити багато посуду з такими підписами. Його збирають, щоб не витрачатися на новий.
— Речі, що залишаються після святкувань, не викидають. Люди одягають їх щодня, — каже Ірина Пілат. — Більшість, незважаючи на 30-градусну спеку, в одязі з довгими рукавами. Якщо на вулиці дощ і температура плюс 29 — для них уже холодно. Всі одягаються у светри. Немовлята часто в теплих кофтах, штанях і шкарпетках. А новонароджені, десь до 3–4 місяців, носять ще й зимові шапки. Часто бачу на вулиці мам, які несуть дітей на спині в намотках, а поверх укривають теплою хусткою або покривальцем. Коли йду з Лукасом у футболці після дощу, місцеві дивляться на нас, як на бомжів.
5 
35413