"Моліться за вбивцю моєї дитини. Щоб він покаявся"

 

23 лютого у селі Вороблячин Яворівського району Львівщини прощалися з 31-річним Віталієм ­Коцюбою. Його застрелив снайпер 20 лютого в Києві.

До невеликої сільської церкви Воздвиження Хреста в центрі села важко пройти. Люди стоять довкола храму та обабіч центральної дороги. Службу відправляють 10 священиків.

— На Водохреща ходив кропити по хатах. Тоді мати Віталія прийшла до мене. Просила синів благословити, бо їдуть до Києва. Я благословив і помолився за них. Вони повернулися здорові. Цього разу, після 18 лютого, зібралися дуже спонтанно. Не встиг дати благословення, — каже отець Володимир Левандівський.

Діти Віталія 10-річний Назар і 5-річна Василина туляться до труни. У хлопця на шиї пов'язана синьо-жовта стрічка. 30-річна мати Наталя по черзі цілує їх. Хтось із жінок дає їй таблетку валідолу.

Прощання триває більш як годину. Труна закрита.

— От стоїть мені перед очима він, усміхнений. У нього така красива усмішка була, — плаче 49-річна Степанія Ніколаєва, завуч місцевої школи. — Віталік чи впаде, чи десь вдариться — завжди сміявся. Ніколи за спинами не ховався в товаришів. Як то діти не раз уміють, одне на другого сперти, як щось нашкодять. А він ні. Впевнено казав: це я зробив. Щось організувати, зробити — до нього йшли. А він уже всіх навколо себе збирав.

Труну несуть до сільської могили Воїнів борців за волю, що за храмом. Дотепер могила була символічною.

— Чекала свого героя, чекала Віталія, — хитає головою друг Коцюби 31-річний Іван Філіпович. Тримає синьо-жовтий прапор. — Ми завжди разом були. У школі, потім в училищі вчилися на слюсаря. На Майдан разом їхати мали. Напередодні з ним сиділи, говорили. Він казав, що нема чого чекати дома, треба їхати. Прийшов раніше на автобус і сів. А я запізнився, і місця не стало. Думав, поїду слідом на другий день. А виявилося, що вже не треба було, — відвертається. — Його чогось усі діти дуже любили. Завжди за ним бігали. Мав 20 років, а малі такі по 5–7 коло нього. Він їм щось розказує, показує.

Хлопці в обладунках тричі вистрілюють із рушниць у небо. Усі співають Гімн України та "Червону калину".

— Перед тим, як їхати, йому сон приснився. Що він лежить під барикадами. А до нього підходять хлопці і щит ложать під нього. Віталік із тими хлопцями сварився: нащо мені щит, я ж без щита прийшов. Виявилося, що сон був віщий, — ледь чутно говорить мати 60-річна Софія Коцюба. Тримає вервичку й мокру білу хустину. — 18‑го з Польщі вертався, туди трохи на заробітки їздив. Ще з дороги мені дзвонив: мамо, ви бачили, що там робиться в Києві? Я їду! Не хотів лежати й дивитися з телевізора. Казав, що йому за це прощення не буде. Переконувала його: може, політики договоряться. Може, якось обійдеться. Навіть куртки сховали, аби з молодшим Миколою не поїхали.

— Жінка їх до мене послала проситися. А що я міг сказати? Знав, що там — біда. Але хтось мусів їхати, — говорить 60-річний Микола Коцюба, батько Віталія.

Двоє жінок простягають їм конверт із грошима. Кажуть, від громади Новояворівська.

— Нащо мені гроші, я нічого не хочу. Тільки прошу, аби ви молилися за того вбивцю моєї дитини. Щоб він покаявся, — мати тремтячими руками бере конверт. — Віталіку дала на дорогу хрестик. Благословила. Потім мені вже розказували, як він упав, коли йому вистрелили у скроню, то тримав той хрестик. Ще наостанок крикнув: "Слава Україні!".

В шостій годині ранку, як вони із ­братом тільки заїхали в Київ, я з ним говорила. Казав, що в них усе нормально. Що їх ­зустріли. Йдуть на передову, бо там якісь ­тітушки. Потім ще в дев'ять годин набрала. Довго ніхто не брав. Аж якийсь чоловік підняв. Сказав, що медик. Питаю, де моя дитина? Він: син поранений. Не хотів казати, що вже мертвий.

Коли "Беркут" відступав, Віталік і ще кілька хлопців пішли за ними вперед. Він був без щита, без жилета, тільки у пластмасовій касці. В них почали стріляти. Всі семеро, які були перші, всіх побили. А він такий співчутливий був. Кинувся на передову. Як до садочку ходив, не раз розказувала йому казку. Чи з Біблії, як Ісуса розпинали. А дитина моя плаче: ну, мамо, ну за що його так, він же добрий був?

Маленьким ми його з чоловіком лишали з бабцею. Самі на роботу їхали, на буряки. То він сам усю господарку обходив. Корову з 7-ми років доїв. У нас така сім'я, дуже до кулінарії надається. Я по весіллях ходила варити. То для нього проблем не було зготувати борщ чи голубці. Навіть тепер, як невістка з мамою до Польщі їздила, то він піде до тьощі — наварить їсти. Я кажу: Віталік, та ж там сестри є, жінки. А він мені: мамо, вони бульби насмажать, а я їм капусняку доброго звару.

Вони там дуже всі за ним були. А тьощу свою як поважав, прислухався до неї. Мало на руках не носив, коли хворіла. Вона й тепер каже: якби того дня була дома, то він не поїхав би на столицю. Наталочку свою обожнював. До неї тільки "киця, котику" казав.

Вони зі школи дружили. Сподобалися одне одному на Новий рік, коли зустрічали в неї дома з компанією. Не раз його питаю, чи маєш яку дівчину, хто вона? Він застидається, почервоніє, але каже: є в мене Наталочка. Село наше мале. Знала, про кого говорить. Поженилися 10 років тому. Дуже хотів, аби весілля у них було того ж дня, що і в нас з татом, 30 серпня. Так собі і зробили. Ми всі четверо танцювали перший танець.

Боже, а як він радів, як син родився. Наталі кесерево робили. Ми з ним під палатою сиділи, чекали. Він переживав, молився на колінах. А коли почув крик сина, розплакався. Цілував мене: мамочко, я тепер тато. І як Василинка народилася, скакав від радості. Йому дитятко першому на груди положили. Тішився: мамо, уявляєш, воно таке маленьке на грудях повзе, до моєї цицьки і смокче, — плаче мати.

"Варив краще, ніж я сама. Каву до ліжка носив"

– 19 лютого Наталі було 30 років. Вони перед тим щось трохи посварилися. Невістка до Польщі поїхала була. А він наче вину за собою чув. Подзвонив їй, привітав. Сказав, що любить і скучає за нею, — розповідає Софія Коцюба, мати Віталія.

Вдову Наталію підтримують попідруки сестри.

— Чоловік ніколи в біді нікого не лишив. За що йому таке? Не раз комусь щось треба. Тільки натякне, а він вже пропонує допомогу. Чи руками, чи грошима. Дома робота є, а він іде помагати другові, бо в нього будова, — розказує вдова. — Гроші зичив. Сварюся з ним, що все пороззичує. А він: ну, так у людини біда, йому більше треба. А в мене, дякувати Богу, є.

Ми ні в чому не нуждалися. Він нас повністю забезпечував. У мене маленька зарплата медсестри — 700 гривень. Жили у своїй хаті. Діти відвідували платні гуртки, репетиторів з іноземної мови. Завжди були гарно одіті. Нам було добре жити. Він для чужих дітей добра хотів, які гірше жили. Мій чоловік руки золоті мав. Умів крутитися, гроші заробляти. І коло хати все зробити. Він мені варив, не раз і краще, ніж я сама. З дітьми міг сидіти. Каву до ліжка носив. Як мені тяжко буде без нього.

Банківські реквізити для тих, хто хоче допомогти родині:

МФО 325570, рахунок 2620944368, ІПН 3073005740 Райффайзен Банк Аваль, "Гаряча лінія міста" –

0(32) 297 59 11, телефон брата Андрія 0(67) 395 12 07

×