"До них ставилися не як до людей"

 

Спираючись на ціпок, Леонід Татарчук, 69 років, запрошує нас до своєї двокімнатної квартири у Новограді-Волинському.

У помешканні на стінах висить багато картин. Пан Леонід малює їх сам. На його полотнах — сопки, юрти, вогнища. Татарчук не є професійним художником, але каже, що малює з дитинства.

У 60-х роках він подався на Колиму — добувати золоту руду. З майбутньою дружиною Галиною познайомився вдома, коли приїхав у  відпустку. Вона працювала кухаркою, нянею у садку. Побралися і подалися у Магаданську область.

— Я навіть не задумувалася, — каже Галина Степанівна.

Одягнута в зелену кофту та чорну камізельку. Іде на кухню робити каву.

— Мені часто сниться Ісус, — зізнається господар. — Часом встаю вночі й малюю. Якось наснився янгол. Розповів, як лікувати хворі ноги — парити у вівсяній соломі. Допомогло!

Пан Леонід сидить, спираючись на костур. Біля його ніг треться білий кіт.

Окремо на стіні висять релігійні картини Татарчука. А в кутку — портрет Василя Стуса, із запаленою свічкою.

А руки крепкі, наче у справжнього зека

— У 1979 році прийшов со смєни. Люди говорять: твого друга вже нєту, — розповідає наполовину російською. — Приїхав "воронок", забрали його. Я подумав: "От, обіцяв мені дати книжку. І вже нема...".

Пані Галина приносить каву й цукерки.

— Зустрівся зі Стусом — продовжує, — у селищі Матросова. Зайшов у цех, де доски пиляли для шахти. Мені показали двох в"язнів: Зорку — чисто політіческого — і Стуса. Його називали "Калина". Худющий, половини жолудка в нього не було. І льогкі боліли. А руки крепкі, наче у справжнього зека. Начальник каже: "У нас тут є політіческіє. Дивись, з ними поменше говори".

Часто зустрічалися зі Стусом?

— Ми працювали в одну зміну у 27-й штольні. У тому місці були шкідливі випари газу — у кожну хвилину могло привалити. Тому й ставили там Стуса. — Якби привалило, кагебістам менше було б мороки...

Показує картину, на якій зобразив Стуса у шахті. Назвав її "Дорога до Бога". Пояснює, що це — "до смерті". Невдовзі поета перевели в іншу шахту, а на його місце поставили Татарчука.

— Наша сім"я тулилася в кімнатці у сім квадратних метрів, — пояснює він, чому.

— Діти легко перескакували з ліжка на ліжко, — додає пані Галина.

— Я був бригадиром, — хвалиться. — Зеки в мене добре працювали. Пообіцяли мені квартиру і не дали. Я написав листа Брежнєву, а його перехопили.

Спираючись на паличку, хоче встати. Ноги не слухаються. Піднімає їх руками і ставить на підлогу.

— Я весь ломаний-переломаний — восємнадцать переломов, — показує на ноги. — Ребра були поломані, все тіло. Не раз присипало в шахті. Чотири рази був при смерті, без сознанія лежав. А що маю? Пенсія — 700 гривень. Ті, хто тут на шахті працював, мають по дві тисячі.

Але там добре було,— каже несподівано. — Якби дочка не хотіла вступати до вузу, може, і не вертався б. Ікру їли, рибу. А от молоко і яйця раз в нєдєлю привозили. Грошей було багато. А зараз що? Дочка закінчила педучилище, работала вихователькою. Попала под сокращеніє. Сидить тепер удома з дітьми. Син вивчився у Слов"янську, а тоже не работає: дома на комп"ютері шось робить.

Я написав листа Брежнєву

Леонід кладе на диван бордовий альбом. Пожовклі листки списані віршами Стуса.

— Якось дав мені свій зошит з віршами. Я переписав, що сподобалося, — пояснює. — Тут є і мої. Почав писати після Колими. Треба б надрукувати.

Як до Стуса ставилися на засланні?

— Як до політіческого. До них ставилися не як до людей. Стус весь час працював, ні на хвилину не присідав, бо шпигували. Вся бригада іде на перекур у битовку. Як тільки Стус наближається —  заводять мову про Україну, про політику. То він розвернеться і уходить. Сяде біля битовки і дивиться на запад. Всі отдихали, а він пахав. Або сидить за кустом, поки подадуть вагончики в шахту. Мурликає якусь пісню. Слово "калина" там було. Мабуть, тому його так і прозвали. Єдине, чим міг помогти, — їдою. Стус не носив "тормозки", то деколи я давав йому поїсти.

Ми з бригадою жили в бараці, а він — у гуртожитку, — веде далі. — Одного разу пригощав мене бульйоном з таблєток. З ним там жили якісь провокатори. Постійні гулянки були. Він прийде з роботи — навіть руки помити ніде, а ті ще й кличуть випити. Часто він не заходив у кімнату, а сидів під гуртожитком на лавці.

Він щось розповідав?

— Розказував, за що засудили. Казав, що дав студентові, чехові, на канікули зошит зі своїми віршами. Той опублікував їх у Чехословаччині. А коли приїхав після канікул, Стуса вже забрали.

А скільки років він працював у поселенні?

Він рахував, скільки ще сидіти залишилося. Повезли його у Київ, а потім знову судили. З моєї бригади один свідком поїхав. Усі свідки повернулися з Києва, вже нічого не розказували. Більше я про нього не чув. А одного ранку дізнався з радіо, що Стус помер. Я сів і почав його малювати.

1937 — народився на Волині
1962 — поїхав на Колиму
1968 — одружився з Галиною
1971 — народилася донька Таня
1973 — з"явився на світ син Петро
1977 — зустріч з Василем Стусом
1979 — Стус повернувся в Київ
1987 — Татарчук повернувся з Колими на Волинь

×