Монахиня Ейкі, в миру Олександра Мигач, 32 роки, приїхала до Києва з Польщі. Запросили її друзі — провести заняття з дзадзен. Це медитація сидячи. Ейкі — учениця відомого Майстра Кайсена.
Заняття проводили в актовому залі київської школи N87. На сцені розстелили простирадла, поставили дзвіночки. Коли зайшла до зали, на сцені вже сидів із заплющеними очима у позі "лотоса" японець. Потроху збиралися люди. Ейкі — тендітна жінка з чорною короткою зачіскою — зайшла боса, у просторому японському халаті. Привіталася — стиснутими долонями доторкнулася до лоба.
— Головне — правильно сісти. Слідкуйте, щоб коліна торкалися підлоги, — починає Ейкі зайняття. — Спина пряма, але не напружена. Руки розміщуємо трохи нижче пупа, бо саме тут знаходиться важливе місце нашого тіла. Кожен має сидіти обличчям до стіни. Пам"ятайте: минулого і майбутнього немає — є тільки тепер. Зосереджуємося на диханні. Починаємо, — каже Ейкі і тричі б"є у дзвіночок.
Западає тиша. Ноги у мене починають терпнути вже через п"ять хвилин. "Цікаво, чи довго отак сидіти", — промайнуло у голові.
— У мене теж спочатку боліли ноги, — ніби почувши мої думки, каже Ейкі. — І я думала, коли ж це скінчиться і що більше ніколи сюди не прийду, — сміється монахиня. — Але ж поруч сиділи люди, тому мусила теж сидіти.
За стіною зали щось гупнуло. Усі здригнулися.
У мене теж спочатку боліли ноги
— Не зважайте на звук, — заспокоює Ейкі. — Просто констатуйте, що він був, бо той звук уже в минулому.
Сиджу далі з затерплими ногами. І тільки десь за хвилину до закінчення медитації ловлю себе на думці, що не думаю ні про завтра, ні, тим більше, про вчора.
Ейкі стукає у дзвіночок — заняття закінчено. Я підходжу до неї, ноги підкошуються, у колінах дрижаки. Ейкі сидить у тій же позі.
Чому ви почали медитувати? — цікавлюся.
— Я мала до себе питання, які з"являються, мабуть, у кожної людини, — каже Ейкі. — Хотіла зрозуміти, хто я є. Думала, що знайду відповідь у науці. Вивчала психологію в інституті. Через деякий час зрозуміла, що це не той шлях, якого я потребую. Бо наука може вигадати будь-яку теорію і підтвердити або спростувати її.
Якось друзі запросили на заняття з дзадзен. Там я і знайшла свого вчителя. Це була людина, яка виражала те, чого я не зустрічала ні в кого. Він був правдивий, мав якусь енергію. Коли він щось говорив, я бачила, що він це знає. І я теж хотіла знати так, як він. Він сказав, що всі відповіді у мені. Щоб зрозуміти, хто ти є, треба зайти до себе всередину, а не шукати відповідь ззовні. Я почала практикувати. І покінчила з психологією, — голосно сміється Ейкі.
Поверх халата на ній короткий фартушок.
— Це кеса, — пояснює. — З нею пов"язана дуже дуже довга історія, що почалася дві тисячі років тому, — замислюється на хвилину. — Якось Будда медитував під деревом на березі річки. Було це в Індії. Він зайшов у просвітлення, щоб зрозуміти, чим є страждання і який є вихід із нього. Вирішив не вставати, поки не знайде вихід. Не тільки для себе, а й для всіх живих істот. На той час в Індії лютувала епідемія, і було дуже багато мертвих тіл. Від спеки тіла розкладалися, сморід розповсюджувався навкруги. Будда помітив, що коли внутрішньо спокійний, то не помічає смороду. Він зрозумів, що тільки його розум творить ці страждання. Тоді Будда відрізав по клаптику тканини одягу мертвих людей, виправ ті клаптики і пошив з них одяг для практики. Моя кеса торкалася кеси мого вчителя, а його кеса — кеси його вчителя. Фактично це кеса, що була на Будді.
У залі доволі прохолодно.
Ви не змерзли? — показую на босі ноги Ейкі.
— Ні, — відповідає бадьоро. — Позиція дзадзен досить закрита, ноги та руки накриті халатом. Ми не напружені, й енергія легко циркулює. Глибокий видих, який ми робимо, масажує внутрішні органи. Це не магія, це чиста фізіологія.
Запитую, де живе і чим займається Ейкі.
— Монастир наш називається Ко Мйо Дзі. У перекладі — Храм вічного світла. Купили приміщення три роки тому. Це колишній санаторій. Сосновий ліс, річка, звірі приходять до нас. Усе це будувалося за комуністів і дуже погано зроблено. Потрібно багато коштів, щоб утримувати монастир. Тому їздимо працювати за кордон, щоб заробити грошей. От працювали на будівництві у Франції.
Це община? І скільки у ній людей?
— Кожен може приїхати до нас, — розводить руками. — Є люди, які приходять на заняття раз на місяць, раз у півроку. Це їхня справа.
Чи не самотньо вам?
— Так. Але монах і означає самітник.Але насправді ми всі самотні — навіть якщо маємо чоловіка або дружину, які нас кохають. Вони не можуть замість нас нічого зробити. Не можуть за нас страждати, не можуть за нас їсти, навіть якби хотіли. Тому кожен сам відповідає за своє життя.
Чоловіки часом є, але дітей не хочу мати
Чи є у вас сім"я, чоловік?
— Сім"ї немає. Чоловіки часом є, — хитро посміхається. — Але дітей не хочу мати. Бо є багато роботи.
Ви в Україні не вперше. Говорите українською?
— Ні, але розумію. У вас дуже відкриті люди. Приїжджаєш уперше і вже маєш 200 друзів.
А хто це з вами медитував? — показую на японця.
— Це чернець Едзун із Японії. Він мандрівник. Приїхав якось у Польщу, відтоді практикує з нами. Він грає на сакухачі — бамбуковій флейті. Зараз заграє вам.
Едзун повільно встає, витягує з чохла дерев"яну палицю з отворами, цілує її. Спускається зі сцени в зал, шумно набирає повітря і починає виводити японську мелодію. Звук його флейти нагадує нашу трембіту.
5 
35413
Коментарі