Пересидіти з винцем на пляжі не вийде

Новини з Дніпра та Броварів збивають з ніг. Але ми не маємо права здатися

Тяжке, жорстке, але потрібне.

На десятому місяці великої війни і дев'ятому році війни з РФ – час зрозуміти, що просто пересидіти і повернутись у білому пальті на марш перемоги не вийде.

Війна за виживання стосується всіх. Кожного окремо теж.

Просто "пересидіти в безпеці" з винцем на пляжі не вийде. При всій глибокій повазі до особистого вибору – мене трошки дивують численні одкровення "я не буду ставити своє життя на паузу". Для багатьох перекур – уже розкіш. А все минуле уже delete. Не забувайте ті мільйони, задіяні у війні на різних етапах, які і вам додають іміджу "переможців" у Європі. Складно сказати, як би приймали наших людей, якби ми справді здалися за три дні. Мабуть, ніяк – світ не любить лузерів. Цинічний світ обожнює борців і переможців.

Буде багато болю. Буде багато сліз. Будуть великі криваві битви попереду

Що буде далі? Буде багато болю. Буде багато сліз. Будуть великі криваві битви попереду. Саме тому мене злять розмови про "я купую квитки на травневі в Ялту". І розмови про те, що треба повертати Кубань (нащо????).

Як учора мені сказала під час інтерв'ю Марія Берлінська, "треба просто поїхати десь на пару годин під Вугледар". І оцю легкість буття як рукою зніме. Зразу отверезлює, чому наш стяг ще не "Донбас-Арені".

Мені шкода, що за останні 10 місяців (а насправді боротьба за визволення триває з грудня 2013) наші люди дізнались, що таке вижити під завалами. Як воно жити без рук, ніг, а найгірше – із випаленою душею. Як це страшно – зав'язувати сину не краватку, а руки в труні. Як боляче, коли закохана наречена кидає не весільний букет через плече, а грудку мерзлої землі на груди своєму чоловіку.

Як стискається серце, коли тато розуміє, що крихітка, яку він привів до дитсадка усього годину назад, загинула під уламками гелікоптеру

Як стискається серце, коли мама оплакує маленький гробик. Коли тато розуміє, що крихітка, яку він привів до дитсадка усього годину назад, загинула під уламками гелікоптеру.

Біль – це коли жовтих кухонь без несучих стін стає все більше.

А від відео на тій жовтій кухні із днем народження маленької дівчинки залежить, скільки танків нам дадуть на Рамштайні ті, хто хотів би зберегти "особливі стосунки з РФ".

Довоєнного життя "в момєнтє" і "в рєсурсє", яким ми його знали, вже не буде. Але буде нове. І треба зібрати всі сили. Десь так само, як в тій самій кульмінації блокбастеру, коли герой в порваній футболці і закривавленим обличчям встає і добиває моторошну тварюку.

Якщо ви прожили цей день і вижили – скажіть "дякую". І подумайте, для чого сили небесні та ЗСУ вас зберегли

У нас не буде такого життя, як раніше. Його треба перезбирати. І нарешті дати відповідь самому собі на питання "Хто я?". І допоки ви живий – працюйте, зробіть щось корисне для спільнот, де ви є. Цілуйте дітей. Піклуйтесь про батьків. Не шкодуйте найкращого посуду і найкращого одягу. Не шкодуйте косметики – краще вам, аніж оркосамиці. Заведіть кота, собаку чи щура, про якого ви давно мріяли, але вагались. І якщо ви прожили цей день і вижили – скажіть "дякую". І подумайте, для чого сили небесні і ЗСУ вас зберегли. Для якої цілі і місії.

Такі новини, як із Дніпра і Броварів, – підкошують, збивають з ніг. І переконують, що справедливості немає. Її не існує. Але темрява війни любить жерти людей. Ми не єдині, не унікальні. Такі трагедії переживали всі суспільства, які хотіли підкорити чи стерти вороги.

Тому всю ненависть і біль направте на помсту і єдину ціль – пушкіністан має зникнути.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі