Ворог поставив все на кон в операції на Донбасі

Тому саме зараз, досягнувши локальних успіхів, хоче перемовин — поки ще може говорити з позиції сили

На Донбасі пекло. Із щоденними новинами, які хотілося б не чути. Із новинами, які роблять з завзятих оптимістів таких само завзятих песимістів, розкачуючи на емоційних гойдалках, підсилених невиправданими завищеними очікуваннями, створеними українцями власноруч.

Одночасно з тим лунають голоси від Кіссінджера до Пєскова, які спонукають Україну якомога швидше підписати мир і визнати статус-кво, яким вторить карликовий алкоголік Медведєв, атакуючи як Україну, так і німецького канцлера, який заявив, що не має бути навʼязаного Росією миру.

Здається, темна полоса довжиною у нескінченність. Здається, немає світла. Здається, світ готовий кинути Україну.

Але стоп. Ви не бачите чогось дивного? Росіяни, на фоні успіхів на фронті, локальних успіхів на Донбасі, щосили стараються примусити Україну піти на перемовини. Але ж чому? Чому зараз, коли у них успіхи? Чому вони раптом хочуть миру? Коли це Росія зупинялася по своїй волі? Зазвичай світ силою погроз санкціями змушував Путіна домовлятися.

Парадокс, скажете ви? Ні, навпаки. Росія, сконцентрувавши всі сили, кинула їх в одну точку Донбасса. І досягає локальних успіхів на Донбасі. І хоче провести перемовини саме зараз. Бо саме зараз у них позиція сили. Саме зараз вони ще не до кінця виснажені. І вони хочуть зафіксувати досягнення. Зафіксувати на фоні емоцій перемог, хоч і локальних.

А що це значить? Що вони розуміють, що вони на піку. І що найближчі тижні принесуть їм максимум із можливого. І тому треба зафіксуватися. І тому треба активувати всіх своїх друзів, щоб мирна угода була саме зараз. Поки не прийшло озброєння. Поки не почалася "структурна трансформація" російської економіки, яку вони самі призначили на кінець другого кварталу.

І ми чуємо голоси про необхідність домовитись. Необхідність зберегти обличчя.

І про зовнішний світ. Кісінджер — це ще не весь світ. Та й не дарма повʼязана з ним лобістська компанія допомогала просувати "Північний потік-2". Тому він не випадковий мудрець. Ми можемо бути незадоволеними Німеччиною і Францією, але риторика Медведєва каже, що Москва розчарована набагато більше. Не кажучи вже про непохитну позицію Британії і Штатів.

Та й раніше голоса друзів Путіна закликали Україну капітулювати. А тепер закликають не сильно бити Путіна, щоб він зберіг обличчя. Динаміка позитивна.

Чи означає це, що Україна обов'язково переможе? Ні. Але це означає, що навіть ворог не бачить своєї стратегічної перемоги. І робить все, щоб зберегти своє обличчя. І це природно, що він намагається це робити. Природно, що активує свої активи і витрачає всі ресурси. Було б дивно, якби вони цього не робили.

Чи є у ворога ще сили? Так, бо він поставив все на кон в операції на Донбасі. І буде давити ще. Але ми маємо пам' ятати, що війна — це марафон. Війна — це гра в довгу. І як ми раділи перемогам під Києвом і Харковом, так і будемо сумувати поразкам на Донбасі. Але це не кінець гри. Це просто один із епізодів. Жахливих? Так. Жорстких? Так. Але війна сама по собі жахлива і жорстока, війна це найгірше, що може трапитись із країною. Війна — це найгірше, що може трапитись у житті людини. І вона вже трапилась.

Оригінал