Війна стає іншою. Ми виграли спринт. Тепер починається марафон

Наступний тиждень буде важкий. Ворог створить нам проблеми. Але це буде їхній останній ривок, надзусилля

Девятий день нашого опору. Нагадаю, девять днів тому наші вороги давали нам максимум дев'ять годин, більшість наших друзів вважали так само. Навіть ті, що найбільше в нас вірили, давали Києву не більше трьох днів, а Харкову і Маріуполю добу. Тож нас вже недооцінили хтось в 24 рази, а хтось "лише" втроє-вдев'ятеро. І насправді все лише починається.

Усе лише починається. І ця теза містить для нас одразу дві новини – погану і хорошу.

Погана новина в тому, що наступний тиждень буде значно важчим за той, що ми прожили. Час відносно легких перемог закінчується. Не тому, що ми стали гірше воювати. Навпаки, ми воюємо краще з кожним днем. Але ворог нарешті почав з нами рахуватись. У них закінчились дебільні уявлення про "переможний похід". Тепер війна стає зовсім іншою. За каноном компьютерної гри ми блискуче пройшли перший левел. У винагороду вийшли на другий, де монстрів більше і вони прокачаніші. За повагу ворога доводиться платити. І ціна чимала.

Якою буде нова фаза війни? Вона вже йде у Харкові, Маріуполі та Чернігові. Орки змирились із тим, що "легка прогулянка" а-ля Крим-2014 не відбулась. На такий випадок у них є лише одна "заготовка" – тактика випаленої землі, знесення "під нуль" мирних міст і максимальні жертви мирного населення. Їм стало плювати в якому стані вони окупують Україну. Хай хоч суцільною руїною, засипаною трупами жінок та дітей. Їм не звикати.

Так само вони не жалітимуть і свого гарматного мяса, після шаленої артпідготовки і бомбардувань наступатимуть знаменитою жуківською "русской трьохслойкой" – першу хвилю тупо кидають на убой, другу також і лише третя заходить на позиції виснажених оборонців, коли у них закінчуєтсья боєкомплект. Тим часом кінцева мета війни для них не змінилась – це окупація всієї України і ліквідація її як незалежної держави. І наразі на реалізацію цієї мети вони кинуть весь наявний ресурс. Тому впродовж наступного тижня попередній тиждень здастся нам легкою розминкою перед справжньою війною.

До речі, останні події у Херсоні підтверджують все сказане вище. На девятий день війни РФ контролює лише один обласний центр із 25, і той не найбільший. Херсон для них був не те, що не планом А, але навіть не Б чи В. Планом А був Київ, планом Б – Харків, який у їхній совковій парадигмі важається нашою "першою столицею". Ну на крайняк могла бути Одеса, але ніяк не провінційне "місто гарних снів" (без образ, херсонці, ви реально супер, герої, і ми вами пишаємось, але наразі я пишу не про вас, а про політичне значення міст у ворожій пропаганді). Тож, якщо РФ розгортає пропагандистську кампанію зі "столицею" у Херсоні, це хороша новина: Кремль для себе визнав, що ні Київ, ні Харків, ні Одесу вони швидко не візьмуть. Вирішив стартувати звідки можуть. "Господа гусары, давайте коней в шампанском купать! – Поручик, а деньги?.. – Ну хоть кошку пивом обольем!"

Але те, що Пуйло змирилось із тривалішим часом війни – геть не те саме що він визнав поразку і готовий домовлятись про мир на наших умовах. Навпаки. Це означає, що Харків і Київ спробують дотискати і брати "ізмором", якщо провалився швидкий штурм. Облоги, артобстріли, бомбардування і лише потім штурм. Усім нашим великим містам відведено роль Грозного чи Алеппо. І саме ця нова тактика ворога визначатиме характер війни наступні тижні.

Де ж хороші новини? Невже нема підстави для оптимізму? Навпаки, є і дуже серйозні. Просто це оптимізм дорослий, а не дитяча радість та ейфорія, яка безпідставно виникла у багатьох з нас після перших перемог, та зараз може змінитись такими ж безпідставними розпачем і зневірою.

Позитивні новини в тому, що наступний раунд – орієнтовно від тижня до трьох – найважчі. От далі вже реально ставтиме легше. Піде відлік часу до абсолютно детермінованої, неминучої нашої перемоги.

У ворога нема такого ресурсу, як був у Чечні або Сирії. Натомість у нас є русурси – як людські, так і військово-технічні. Незрівнянні із ресурсами чеченських і сирійських повстанців. До речі, незрівнянні із ресурсами наших предків під час всіх попередніх наших воєн за незалежність.

Ворог не має готового запасу гарматного м'яса, вже зараз в боях задіяно 95% того, що вони приготували для цієї війни. Недооцінка українців на стадії планування війни вже коштувала московитам дуже дорого. Коштуватиме ще дорожче.

РФ готується до тотальної мобілізації, але цього не варто боятись. Така мобілізація – тривалий процес. До 20 квітня мають лише провести паперову роботу у військоматах, потім сам призов займе ще не менше місяця, а то і до трьох. Тож реальні нові ешелони орків ми побачимо не раніше червня. А це вже запізно. На той час ми маємо вже давно утилізувати нинішню армію вторгення. У Кремлі добре розуміють цей розрив у часі, тож нинішньому ударному угрупованню наразі наказано дотиснути нас максимально швидко. Тому наступний тиждень-два вони створять нам великі проблеми. Але це буде саме їхній останній ривок, надзусилля, з шаленою жорстокістю і до нас, і до своїх. І все. Коли ми витримаємо цей шалений натиск відчаю, вони реально посиплються. Тоді піде відлік часу до перемоги.

Головне – морально не посипатись за ці тижні. Треба просто зрозуміти – спринт закінчився, починається марафон. Спринтовий забіг ми виграли з розгромним рахунком. Тепер слід перебудуватись на психологію марафонця. Головне не ривок, а витримка та вірний розрахунок сил.

А тим часом не вестись на всякі "припинення вогню". Слід розуміти, що мета РФ незмінна. Їх влаштовує тільки наше знищення. Тож якщо вони погоджуватимуться на "перемир'я" – то виключно тоді, коли їм це вигідно, а нам навпаки. Їм потрібно виграти час, щоб відмобілізувати нові резерви. Плюс налагодити тилові комунікації воюючого зараз угруповання (у них наразі повна дупа із логістикою). А також окопатись на стаціонарних позиціях там, де провалився наступ. Нам навпаки – категорично не можна дати їм ці можливості. Життя, збережені зараз шляхом призупинення війни, обернуться значно більшими втратами трохи пізніше. Наш шанс – утилізувати орду, яка вже на нашій землі, швидше, ніж наготують нові порції гарматного м'яса. Перемовини з орками мають сенс лише з позиції сили, коли РФ стне зрозуміло, що війна програна вщент. А це ще явно не той час. Наразі жодні перемовини сенсу для нас не мають. Це треба максимально доносити "нагору". Зрештою, це загальнонародна війна. Наш голос мають почути керманичі.

Ну і щоб двічі не вставати – про закрите небо. Нагадую українцям, які ображені на НАТО, що нам взагалі-то ніхто нічим не зобов'язаний. НАТО чесно захистило всіх членів Альянсу, дало Пуйлу чітку відповідь на його запитання "готовы ли вы умирать за Нарву?" І відповідь виявилась геть не тією, на яку він розраховував. Ну, а країні, яка десятиліттями гралась у кучмівську "багатовекторність", потім просила ПДЧ, але в реальності до війни із РФ мала в країні підтримку вступу до НАТО ніколи не більше половини населення, соррі, але ніхто нічого не обіцяв. Нам і так допомагають у безпрецедентному раніше масштабі. Трохи наївно вимагати від НАТО вступити у відкриту війну, яка із ймовірністю 99% перейде у війну ядерну, заради країни не члена Альянсу. Спробуйте пояснити звичайному німцю, французу чи навіть англосаксу, чому він має отримати реальну перспективу ядерного удару по його країні заради країни, про яку нещодавно взагалі не чув. А ще пригадаємо, як ми, українці, реагували на війни та геноцид у інших країнах. Як "активно" ми долучались, наприклад, до операцій НАТО в Югославії чи Афганістані, у Сирії або Лівії (де так само РФ нищила мирне населення)? Чи ми хоча б обговорювали між собою який-небудь геноцид у Руанді? Тому трохи прикручуємо фітіль нашого ображеного пафосу. Ми самі не кращі за західноєвропейців. Нам ніхто нічого не завинив.

Чи закриють нам небо? Це можливо, але ще не зараз. Події на ЗАЕС дуже збільшили шанс на такий розвиток подій, але все одно потрібний час. Коли всі телеканали Заходу ще місяць транслюватимуть наші зруйновані міста – у рядових виборців та платників податків ситих спокійних країн можуть прокинутись совість і емпатія Вони можуть по-іншому поставитись до перспективи людських втрат їхніх співгромадян. Але до цього не просто дозріти. Знову ж таки, ми тим часом маємо витримати самі. Тобто ми і так не самі. Дякуємо за те, як допомагають. Просимо ще зброї. Чекаємо добровольців у індивідуальному порядку. І налаштовуємось на марафон.

Наразі перейти в режим марафону – головна запорука перемоги. Усе насправді залежить саме від того, чи ми всі – від рядового цивільного чи бійця тероборони до головкома – психологічно перебудуємось, не зламаємось від того, що "цей дощ надовго". За цієї умови кожний наступний день працюватиме саме на нас, а не на ворогів.

Виграли спринтовий забіг, так само маємо виграти марафон. Переможемо. Слава Україні!

Оригінал