Без мовного закону Україна перетвориться на російські задвірки

Тестом на виживання нової влади стануть не тарифи і не боротьба з корупцією

Схвалення українським парламентом "мовного" закону стало приводом для численних коментарів як в Україні, так і за її межами. І якщо українським суспільством прийняття цього закону сприймається як національне свято, то в Росії єдність швидше в несхваленні. Виявилися близькі позиції і російських шовіністів, які за агресивну політику Путіна щодо України, і російських лібералів, які сприймають сусідню країну як "демократичне" продовження Брянської або Калузької області.

Несподівано співзвучну з ними позицію озвучили не тільки деякі українські політики-демократи, які намагаються орієнтуватися на електорат східних і південно-східних областей країни, а й члени команди новообраного президента Володимира Зеленського, пише Віталій Портников для видання "The Insider".

Прес-служба нового глави держави замість того щоб привітати парламент з одним з найвидатніших законодавчих досягнень за всю його каденцію, пообіцяла "проаналізувати" текст закону на відповідність конституційним нормам. Таким чином, була проведена перша, поки ще не окреслена лінія розколу між Зеленським і великою частиною його власного електорату. Стало ясно: якщо не сам Зеленський, то принаймні частина його команди хоче орієнтуватися не на 73% громадян, які проголосували за шоумена в другому турі виборів, а на електорат політиків проросійських - "Опозиційного блоку" і "Опозиційної платформи": вони не приховують свого неприйняття європейського шляху, яким іде Україна, і проголосували проти "мовного закону".

Про самі норми закону про функціонування української мови вже чимало сказано - зауважу тільки, що з юридичної точки зору це самий звичайний закон для будь-якої країни, яка хоче визначити правила функціонування державної мови в публічній сфері та на держслужбі. Він створить громадянам комфортні умови для користування цією мовою при спілкуванні з чиновниками, медіа і в публічних місцях. Але тоді чому ж при прийнятті закону розгорілися такі пристрасті, чому його так довго обговорювали, чому навіть зараз знаходяться люди, які сподіваються його скасувати?

Відповісти на це питання дуже просто кожному, хто хоч трохи знайомий з історією українського народу в її неімперській версії. Діятиме "мовний закон" - буде Україна, не буде він діяти - рано чи пізно вона зникне з політичної карти світу, перетвориться на російські задвірки. Саме тому день прийняття "мовного закону" в його нинішній редакції я б з повним правом порівняв з прийняттям Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991 року. Навіть реакція на ці рішення схожа.

Я був присутній при обговоренні Акта про незалежність ще до винесення його на голосування у Верховній Раді, коли йшла дискусія в рядах демократичної опозиції. І добре пам'ятаю, що демократи зі східних областей країни вмовляли колег почекати з незалежністю, зосередитися на забороні КПРС, а вже потім проголосувати за історичне рішення. Заступник голови Верховної Ради УРСР від опозиції, харків'янин Володимир Гриньов наполіг на тому, що голосування про незалежність і про заборону Компартії України має йти в пакеті, його пропозиція була підтримана опозиційною Народною Радою - і якби не політична воля голови Верховної Ради і майбутнього першого президента України Леоніда Кравчука, невідомо, коли наступного разу українському народові випав би історичний шанс.

Утім, вже через три роки після цих подій українці, розлючені падінням життєвого рівня, "віддячили" своєму першому президенту, проголосували за "свого хлопця", червоного директора Леоніда Кучму, і прирекли країну на олігархічне розграбування, а себе - на нескінченне животіння. Так ось, щось подібне повторилося і під час обговорення мовного закону, коли найбільш серйозними його опонентами в демократичному таборі стали політики - земляки Гриньова, а новий президент, виходець із промислового Кривого Рогу, через відсутність політичної інтуїції відмовився його підтримати.

Така позиція має коріння, звичайно, не в самій Україні. Вона родом з Росії. Російське суспільство по відношенню до нашої країни - це конкуренція шовіністів різних видів. Є шовінізм умовного Путіна, для якого ніякої України взагалі не існує, як, утім, і ніякої Білорусі, а є бунтівна територія, захоплена ворожим Заходом, яку потрібно звільнити силою.

Є шовінізм умовного Чубайса, який теж не передбачає існування України, але сподівається не на війну, а на економічну експансію. І є шовінізм, який визнає, що український народ існує, але визначає його межі виключно в рамках актуального мовного ареалу - шовінізм не менше неосвічений, ніж путінський. Він не бажає зрозуміти, що на території, яку прийнято вважати "російськомовною", живуть русифіковані українці, яких імперська окупація позбавила не лише мови, а й цивілізації їхніх предків - причому сталося це не відразу після кошмару горезвісної Переяславської Ради, але в останні 150 років: і за імперії Романових, і за імперії більшовиків процвітала русифікація.

Саме носії останньої позиції не можуть зрозуміти, що Україна - це не країна двох народів, двох мов, двох цивілізацій, а країна одного народу, однієї мови і однієї цивілізації, яка розділяється виключно за ступенем імперської травмованості. І не випадково там, де Росії з її цивілізаційним катком не було взагалі, цієї травмованості менше, а чим ближче до сучасних кордонів Російської Федерації, тим більше. Тому що з нашого боку російсько-українського кордону - Голодомор, нещадна колективізація з вигнанням селянства і божевільна індустріалізація з її численними поселеннями колоністів з Росії, з якими змішувалося корінне населення. Додайте до цього постійну ідеологічну обробку українців, яким десятиліттями - навіть при дозволеному функціонуванні їх рідної мови в УРСР вкорінювалася думка про "другосортність" української, про те, що вона годиться тільки для фольклору і спілкування в селі, - і ви отримаєте картину, яку російська держава від Романових до Путіна і російське суспільство від Бєлінського до Проханова нав'язує народу сусідньої країни.

Так ось, українські політики і громадські діячі за всі ці роки після проголошення незалежності так і не змогли зрозуміти, що головне завдання нової держави - відновлення зруйнованої Росією України, що держава зобов'язана забезпечити можливість повернення до рідної мови і тим українцям, які нею вже говорять, і русифікованій, найбільш вразливій ​​частині народу. І, звичайно, необхідно створити умови для вивчення державної мови національними меншинами, від росіян до угорців або гагаузів. Позиція цих політиків - це позиція жертви. Вона сформована не в самій Україні, а є наслідком сприйняття цієї країни тією самою, "третьою" частиною російського шовінізму. Позиція, яка базується на переконаності в тому, що громадян можна надовго об'єднати не навколо завдань будівництва їх національної держави, а навколо наївної віри, що влада може знизити комунальні тарифи і "пересаджати" корупціонерів. А адже саме ця віра визначає успіх нового президента Володимира Зеленського, саме ця віра визначає очікування більшої частини його виборців і об'єднує їх.

Але тестом навіть не на ефективність, а на виживання нової влади, яку ще тільки належить сформувати переможцю на президентських виборах, стануть зовсім не тарифи і не боротьба з корупцією, а саме питання будівництва української держави і відродження української цивілізації.

І це неважко пояснити. Електорат Володимира Зеленського дійсно єдиний щодо тарифних і корупційних питань, але розділений навпіл із питань державного будівництва, українських цінностей, європейської та євроатлантичної інтеграції. При цьому державницький електорат - та його частина, що проголосувала за Зеленського, і та його частина, що віддала голоси за політиків-націонал-демократів у першому і другому турах виборів, - це активна частина населення, саме вони влаштовують повстання. "Соціальний", близький до Росії, найбільш русифікований і травмований електорат - це та частина населення, яка просто дивиться телевізор. Зеленському вже в найближчі місяці треба буде визначитися, з якою частиною свого електорату він пов'язує надії на майбутнє. Якщо він піде назустріч державницькій частині електорату, то буде змушений боротися за нього на парламентських виборах з політиками націонал-демократичного табору. В цьому випадку Зеленський не отримає всієї повноти влади в країні, але залишиться важливим гравцем до закінчення свого перебування в кріслі глави держави. Якщо ж він піде назустріч "соціальній" частині, отримає куди більше голосів у Верховній Раді, але швидко втратить владу в результаті стрімкого наростання політичної кризи і масових акцій.

У цьому сенсі прийняття "мовного закону" - своєрідний тест для нового президента країни. І таких тестів в найближчі місяці буде ще чимало.