Армія

Коли б мій батько мав ветеранські амбіції, то міг би всім розказувати, що був під час війни в Сталінграді. Він справді там був, але війна вже закінчувалася і Сталінград на той час був глибоким тилом. Його, 18-літнього, мобілізували 1944 року, вже за других совітів. І послали у Сталінград працювати на військовому заводі.

Я не знаю, яких хабарів коштувало бабусі, його матері, аби відмазати хлопця від фронту. Але знаю, що за діда, свого чоловіка, вона віддала залізничникам цілого кабана. А вони видали довідку, що він буцімто працює на колії, і тому мобілізації не підлягає.

Я теж щасливо порятувався від совєтської армії — великою мірою завдяки батькові, який напружив усі свої медичні зв"язки, аби в моєму військовому квитку з"явився благословенний запис: "Годен к нестроевой в военное время". Він знав, як і я, що після вигнання з вузу із вовчим білетом мені цілком вистачить життєвих клопотів і без армії.

Сьогодні, коли я дивлюся на нашого головнокомандувача, на його генералів, адміралів і прапорщиків, я розумію: нікуди та сумнозвісна совєтська армія з наших теренів не зникла, хоча й попричеплювала собі до кокард кумедні тризубці. Люди, що ціле життя ненавиділи ці тризубці й глибоко зневажали все, що з ними пов"язане, успішно тепер конвертують їх у свої зарплати та інші блага від "нєзалєжнай Укра"іни".

Тож останнє, чого я бажав би своїм дітям та онукам, це йти до їхньої армії — боронити всіх цих азарових-хорошковських-табачників від незнаних агресорів. Бо насправді єдиний "агресор", якому ми дійсно потрібні, давно вже тут. Нікуди він не зникав.

Але, щоб воювати з ним, треба записуватися до зовсім іншої армії.