Мы поняли, какую страну хотим строить. Но сначала надо "построить" народ

У людей отношение к самим себе часто советское, отсталое

Українці не дуже охочі брати за себе відповідальність, навіть якщо знають, чого хочуть. Тому на 30-му році Незалежності йдеться не так про будівництво країни, як про намагання виховати і укріпити спільноту, котра цю країну й має розбудовувати. Кожна наша електоральна баталія, кожна вимога запровадити якийсь ценз на голосування свідчить хіба про це.

Наразі ми зрозуміли, яку країну хочемо будувати, але на цьому етапі пробуємо "збудувати" народ, який здужає це зробити. Хоча йдеться не так про те, що якась частина українців нам заважає і з нею треба щось робити, а про виховання у себе відповідальности за власний дім.

7 років перебуваємо у стані війни з Росією. Мені завжди трохи соромно про це говорити, але це консолідувало націю. Російська агресія дала потужну хвилю українізації, з якої ми, хочу вірити, потрафили належно скористатися. Новий культурний сплеск, який почався 2014 року і триває досі, навряд чи відбувся б без війни. Зрештою, українсько-російська війна парадоксально стала ґрунтом для нового національного міту, для нової героїки. А багато для кого — ще й відповіддю на одвічну російську пропаганду "А що такого вам дала Незалежність?" Бо тепер це не просто документ, підписаний 1991 року, а цілком конкретна річ, яку більшість українців відчули в процесі становлення.

Навіть у людей мого віку ставлення до самих себе часто радянське, відстале. Завчена безпорадність, яка змушує не йти на вибори і не вникати в політику, бо в політиці "всі однакові", а на виборах "все порішали". Така собі ілюзорна однопартійна система. Це накладає сильний відбиток на особисті практики. На те, як ми досі навчаємо дітей "поступитись дурному з дороги", "після бою кулаками не махати" та іншому психологічному спадку тоталітаризму.

В результаті починає здаватись, що йти нікуди, бо скрізь дурні. І що ти вже програв, бо саме дурні вирішують, коли закінчено бій і треба змиритись. Завчена покора перед авторитетом, з якої випливає нездатність взяти відповідальність за власне життя і вчинки — оце, як на мене, найтравматичніший спадок совка, який нам іще довго буде відкашлюватись.

Але є й добре помітна тенденція до відмови від радянської стратегії виживання, котра нині вже неактуальна. Тому сам я хотів би встигнути зробити стільки всього, скільки встигну: книжок, відео, фестивалів і всього, на що будуть сили. А ми всі разом, гадаю, за цю декаду повикидаємо з голови ще трохи совка.

Остап Українець, для Gazeta.ua