"Жене писали на дверях "бандеровка": Методий Волынец 11 лет провел в советских лагерях

ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ ІЗ СІЛЬРАД ВИЛУЧАЛИ РЕЄСТРОВІ КНИГИ

Зима 1932–1933‑го настала рано. Снігу випало багато. В цей час зазвичай зникали із сіл жебраки, або старці, як ми їх звали. Десь у теплі перечікували холоди. А того року їх побільшало. По двоє-троє ходили від двору до двору. Мати старалася на перших порах нікого не залишати без якоїсь милостині.

У хаті коло порога стояв цебер із січкою для корови. Її вранці запарювали окропом, кидали картопляне лушпиння. Якось ввійшли два жебраки й одразу кинулися до відра. Коли вони пішли, мати сказала: "Це вже точно голод почався".

Мати приховала трохи старої картоплі для нас і два кусні торішнього сала та здору. Але його треба було вберегти від комісії. Як тільки починали валувати собаки на кутку – а це означало, що йде озброєна шпичаками комісія, кидала те сало і здір у просолений мішок. Виносила надвір, топляла в снігу й поливала помиями та хатнім сміттям. Ті два шматки сала й корівка Манька врятували нас від голоду.

 

Із наближенням весни 1933‑го поповзли чутки, що в південних степах цілі села вимерли. Говорили про людоїдство. Жебраки ходили чередами. Дітям суворо наказували обходити їх десятою дорогою, бо, мовляв, заріжуть на їжу. Голодні люди крали коней, корів, робили підкопи під хазяйські хліви й комори. Селяни боялися спати ночами.

У колгоспі із 40 коней лишилося троє, решта здохли. Вивозили трупи до яру, а на них уже чигали десятки людей і собак. Гризлися за ту дохлятину. До ранку від неї лишалися самі копита. Іноді й наш Туз щось приносив і ховав у буді.

Як тільки зазеленіло, люди кинулися по щавель, кропиву, лободу. Їли з корінням. Сироти Бобки перші здогадалися збирати річкові жабуринці. Очистили від них річку, ставок і озера. Згодом не залишилося ні котів, ні собак.

Через вулицю від нас жила сім'я Якова Меленця. Він залишився сам із двома дітками. Голодували страшно. Якось прийшов: "Дозвольте на вашій клуні половити горобців".

Одним із перших помер чоловік материної подруги по дівуванню Одарки Мартинюк. Небіжчика не було в що одягти, із чого зробити труну.

Батько працював секретарем у сільській раді. Всіх померлих реєстрував. А одного разу сказав, що більше цього не робитиме, бо реєстрові книги забрали до району, щоб заховати кінці у воду.

Спершу покійників відвозили на кладовище напівживими конями. А далі вже людям доводилося возити трупи тачкою. Похоронна процесія затягувалася на пів дня. Бо стомлювалися, через 20–30 кроків перепочивали. Яму копали неглибоку, щоб тільки тіло покласти. Часто ховали голими. На цвинтарях огорожі знесли. Їх і хрести порубали на дрова.

Вижили ми, бо помагали одне одному. Мати посилала мене до дядька Федора, який мав четверо діток. То віднесу трошки молока, то – десяток мерзлих гнилих картоп­лин. Їх ми з братом Костею назбирували на торішньому картоплищі. Іноді заходив до нас старший материн брат Михайло – мій хрещений. Він не вилазив із річки, рибалив. То заносив нам кілька рибин. Материн молодший брат Хома, бувало, клав мені в пазуху пару голубів: "Може, мати якогось супу зварить".

Коли на колгоспних полях почало наливатися колосся, люди ночами вижинали ще нестиглі колоски. Вигризали зернинки або товкли й пекли зелені коржі. Їх прозвали парикмакерами. Ловили й відправляли на Соловки.

Після жнив прийшла допомога з району – 20 пайків по фунту (450 г. – Країна) на день на 400 селян. Сільрада визначала найбільш голодуючих. Привезли хліб – щойно з пекарні, теплий, запашний. Роздали – і за кілька днів іще чотири трупи. Хліб для них став отрутою. Забагато з'їли.

У квітні 1944‑го мене призвали в армію. Служив у різних містах. На початку 1945 року з двома армійцями їхали зі Львова. Вийшли "голосувати" на дорогу. Всі підбирали, особливо чекісти. Бо боялися їздити – кругом же бандерівці, а ми озброєні. Зупинилася машина. Лейтенант МВД сидів поряд із водієм. Раптом закомандував завертати в якесь село. Воно було оточене. Чекісти, солдати палять вогні, гріються. Біля однієї хати в центрі – повно людей. Тільки зіскочив із машини – зустрічаю трьох знайомих офіцерів: "О, і вас сюди прислали". Познайомили з майором. Він такий пещений, холодно подав руку: "Из "Красной звезды", майор Парсаданов". Я запитав, чи надовго до нас. "Вчера приехал и сегодня улетаю. Спецзадание".

Завели нас у хату, а там на ліжку – напівроздягнена залита кров'ю жінка. У колисці – дитина, зарубана сокирою. Та так і стирчала в голові. І дівчинку, років 7, витягують з-під ліжка – чимось важким розбита голова. Якийсь капітан пояснив: "Эту женщину бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии". Я перепитав у голови сільради: "У вас що, тільки один пішов в армію?" – "Та де, в нас щось за 30 таких". Одразу запитання: нікого не вбили, тільки цю жінку і її діток – і так страшно?

До мене дійшло, хто їх убив. От чому тут цей майор у спецвідрядженні, чому тут є кореспонденти й фотокори з Києва, Львова й Москви. Хлопці, які були зі мною, теж це бачили. Після цього ми сказали собі: "Служити таким катам – то й на нас кров паде отих убитих дітей". Довго радилися й вирішили створити підпільну організацію "Спілка вільної української молоді".

Цілі були записані у програмі. Перше – здобути незалежність України. Включно зі збройною боротьбою. Друге – пропаганда й агітація серед української молоді. І ще – дезорганізація роботи СМЕРШу (абревіатура початкових букв гасла "Смерть шпигунам", підрозділ контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР. – Країна).

Антисовєцькі матеріали відправляли поштою. Брали адреси вузів у довіднику і слали туди. Після війни була мода на знайомства. От у газеті про якусь передовицю чи передовика надрукували, ще й адресу дали. Ми посилали їм листи.

У нас була портативна німецька трофейна машинка, ніде не зареєстрована. На ній друкували листівки. Писали й від руки листи. Їх відправляли з різних міст, бо знали, що за поштовим штемпелем шукатимуть.

 

За мною стежили. Я швидко це засікав. Вербували тих, хто біля мене спить, із ким спілкуюся, поряд у їдальні їм. Молодший сержант Зеліско вчив зі мною математику, фізику й мови. Якось запитав його: "Іване, ти справді оце хочеш вчити? Чи тебе до мене підіслав "кум"?" – "Та що ти, я б йому очі заплював!" – "А ти не плюй. Тебе обов'язково вербуватимуть". – "Та я відмовлюся", – сказав Іван. – "А ти не відмовляйся. Дай згоду, а потім розкажеш".

За 10 днів Іван прибіг: "Михтодь, ти як у воду дивився! Оце прямо від "кума" – капітана Пічугіна. Сказав за тобою стежити". Ми разом написали донос. Потім Іван робив це сам, а я вже перечитував. Понад рік мав ручного донощика.

1950‑го мав демобілізуватися. Вже оголосили, що 5 квітня їдемо в київському напрямку. І тут посильний: "Волинець, тебе викликають у штаб". Не надівав верхнього одягу, бо треба було лише на перший поверх спуститися. Майор Хоменко до мене: "А чого ж без шинелі, без головного убору?" – "А що там, у штабі, мороз? – "Ні. Поїдемо у відрядження". Тут і машина КГБ – "воронок" – зупинилася, наче підвезти.

Арешт не був несподіванкою. Чекав його останні п'ять років. На цей випадок було домовлено з хлопцями, що чемоданчик із матеріалами знищать.

Здерли з мене погони, зняли ремінь. Завезли у Владимирську тюрму. В порожній камері стояло багато ліжок, смерділо пацюками. Вони, як коні, бігали. Потім етапували в Москву. Привезли у приміщення з вивіскою "Окружная газета "Красный воин" Московского военного округа".

Коли завели в кімнату, якийсь генерал щось писав. На столі помітив купу моїх щоденників і листів. Підняв голову: "Про деятельность свою преступную рассказывай!" Пізніше слідчі питали, які газети читав, яких поетів люблю, хто мої друзі, де бував у Києві. Один побачив у моєму щоденнику запис про Сталіна – "Його Людоїдська Величність Йосиф Перший і Останній". Казав: "Тебя только за это могут кокнуть".

25 років каторги відбував у місті Тайшет Іркутської області, на деревообробному комбінаті. За 10‑годинну зміну потрібно було пропустити через свої руки понад 100 кубометрів сирої деревини. За місяць перетворився на мумію.

На зоні познайомився з Марією – майбутньою дружиною. У 17 років її з батьками, бабусею, чотирма братами й сестрами вивезли із Західної України в Сибір. Марія з іншими жінками валила ліс. Спілкуватися з чоловіками дівчата могли зрідка – під час завантаження деревини. Тоді ми з нею вперше зустрілися. А далі стосунки розвивалися вже в листах. Після першої зустрічі побачилися аж 1957 року – після мого звільнення.

19 вересня 1980‑го мене знову арештували. Приводом був арешт знайомого, першодруки якого нібито шукали в мене вдома. Нишпорили навіть у туалеті, перевіряли колготки доньки-школярки. Перетрушували й перечитували щоденники, аби знайти компромат. Вилучили 46 зошитів, списаних за 25 років. Хотіли зліпити "організацію".

Звинувачення безглузде. Нібито казав, що спортсмени Білоусова і Протопопов, артисти Ростропович і Вишнев­ська втекли з СРСР, бо їм тут було погано. Розповідав про війну в Афганістані. Передав у США, що в Коростишеві обвалився міст. Під час слідства капітан Балабанов говорив, що я звинуватив чекістів, ніби в них руки по лікті в крові. Кажу: "Погано ви читали мої щоденники. Там написано не по лікті, а по плечі".

Етапували до Нироба Пермської області. Там капітан Голуб подався вчитися в академію МВД. Прислали завдання – написати твір з історії партії. Він шукав, хто б це зробив. Мій нарядчик Ковбаса каже: "Можеш написати контрольну з історії партії?" – "Так". – "А німецьку?" Зробив і це. Потім виконував ще якісь завдання. Коли капітан повернувся з екзаменів, покликав у кабінет. Розповідав: "Тільки зайшов до секретарки, а вона: "Ось у нас виставка найкращих робіт заочників – ознайомтеся". Там аж чотири мої роботи помістили". 1983 року я звільнився. Не знаю, чи довчився Голуб.

Сусідів підсилали, щоб підслуховували, хто ходить до мене. Казали, що в мене тут "жучки", людей відмовляли від візитів. Доки я сидів у тюрмі, дружині писали на дверях "бандеровка". В поштову скриньку вкинули череп із схрещеними кістками. Як у 60 років пішов на пенсію, вже нічого страшного не було.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в журналі "Країна" за 9 грудня

Передплатити можна ТУТ

×