Дід

Йому ледве за 50, але дехто з нашого молодняка називає його дідом. Ну що ж. Нехай буде дід, хоча позивний у нього інший. Зрештою, не видавати ж мені тут його справжнього імені й позивного. Чому я звертаю на нього увагу? Бо, по-перше, він мій сусід, тобто його ліжко поряд із моїм. А це значить, що я можу впритул спостерігати за ним, відзначати для себе певні нюанси його характеру, цинічно складати все це у скарбничку моєї пам'яті. На потім. А по-друге і найголовніше, він страшенно нагадує мені мою бабусю. Навіть мислить, як це робила вона. І говорить так само – короткими рваними фразами, напружуючись, аби не сказати забагато. Та й зовні він на неї схожий – кругловидий, збитий, зі схованими в тонких щілинах очима. Тільки з вусами з жовтуватою нікотиновою патиною.

Щоночі я слухаю, як він хропе, а вдень дослухаюся до його порад – хаотичних, незв'язних, але слушних. Наприкінці 1980-х він мав воєнний досвід у складі 40-ї армії, розуміється на зброї, щось знає про фортифікацію, політично підкований, читає правильні інформаційні ресурси. "Хто хоче вижити, ходім зі мною", – говорить він і, нікого не дочекавшись, рушає укріплювати позиції.

Охочі вижити прямують за ним. Роботи повно. Мішки, бліндажі, колючка. Тут бензопилою, а там – лопатою. Ми – типова піхота. Тільки замість зеленки чи поля перед нами бідна міська забудова – понівечена й обгоріла. Замість звуків лісу й попаснянської залізниці я щоночі дослухаюся до звуків рідного міста. "Швидкі", машини спецтранспорту, автомобільна сигналізація, що десь раптово спрацювала, гудіння підстанції, скрегіт профнастилу, кашель заблукалого безхатька і, звісно, звуки війни: ППО, "гради", артилерія, хаотична стрілянина на сусідній вулиці.

"Закутай шию, бо знову зляжеш". Його вуса смішно ворушаться, лопата вправно піднімає шар землі з камінням, сигарета мігрує з одного кутика губ до іншого. "Лопата врятувала більше життів, ніж автомат", – каже він і продовжує копати.

Зараз моє місто нагадує цього чоловіка за 50. Багато бачив, немало чув, щось знає, дещо вміє, через вік підточують хвороби, але він стискає ще міцні зуби і копає, копає, копає. Він не має права не копати, бо не має права на поразку. Попри все, він мусить вистояти, бо хоче жити.

Дід, на відміну від деяких 20-літніх бійців, явно любить життя. Він у тому віці, коли нарешті зміг розслабитися й насолоджуватися своїми тихими буднями, які викупив досвідом і роками важкої праці.

У години відпочинку він із задоволенням ділиться фотографіями з Арабських Еміратів та Єгипту. Знову хоче поїхати. Ще й городи на носі. Діти, онуки. Самогонний апарат стоїть без роботи. Скоро почнуться трави – хто їх збиратиме?

Знову згадую свою бабусю. Все своє життя вона збирала трави, сушила їх, настоювала на горілці, запарювала з них чаї. Зналася на цьому. Бабуся вже давно спочиває. Її обі­йшли всі значущі та знакові політичні події останніх років. Вона навіть не застала президентства Януковича, щаслива, не кажучи вже про війну. Як вона реагувала б на війну зараз, пам'ятаючи, як під Харковом тікала від п'яного німця на Pz? Що говорила б? Які думки роїлися б у її голові? Напевне, нічого хорошого про кацапів вона не сказала б, але з притаманним їй індиферентним ставленням до будь-яких потрясінь лише хвилювалася б за мене, невтомно повторюючи щось на зразок "не пропаде".

Приблизно так само міркує дід. Посміюється у вуса, незлобливо піджартовує над молодими, проклинає орків і запевняє себе та нас, що "не пропадем". Головне – активніше махати лопатами, якими ми працюємо з ранку до вечора. Вночі – зброєю. Щоранку відпльовуємося від безсилої злоби: знову вдарили по Києву, знову по цивільних.

Дід розпачливо махає рукою. "Вигриземо все, що наше". Не маю жодного приводу йому не вірити. Вигриземо. Все, що наше. Бо наше. Дід ху*ні не скаже.

×