Декоммунизация сменила вывеску, но не суть украинской идеологии
Нужен настоящий разрыв с левацкой идеологией, которая про "отнять и поделить"
Насамперед хочу щиро подякувати усім, хто долучився до організації відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Виставка в Українському домі просто чудова: інтерактивна, інформативна, модерна та цікава. На ній Лариса Косач, біографія якої вписана у контекст світової культури, наче оживає і знову постає перед нами не тільки великою письменницею, поеткою, громадською діячкою, фемінисткою, але й людиною з плоті і крові. Такий собі антипод забронзовілій Лесі, сторіччя якої радянська Україна відзначала 50 років тому.
Але мене відвідування виставки спонукало не тільки до роздумів про Лесю, місію національних еліт та шляхи подолання українського інтелектуально-культурного хуторянства. Несподівано переді мною в усій очевидності постав якись фатум лівизни в українській справі.
Олександр Доній розповів характерну історію, як сучасне покоління проукраїнської молоді цурається лівої ідеї. Їм важко повірити, що не тільки Шевченко, Леся і Франко за політичними переконаннями були лівими, але такими ж лівими були Коновалець, Донцов та Бандера. Бо вони - на відміну від, приміром, Липинського – не надихались ідеями свободи та вільної творчості. Вони не відстоювали інтереси продуцентів. Це був типовий лівацький рух, що прагнув використати державну машину для великого перерозподілу активів на користь етнічних українців. ОУНівці були націонал-радикальними лівими. На відміну від інтернаціонал-радикальних більшовиків часів Леніна та Троцького. Врешті-решт час був такий: в Німеччині також панували націонал-соціалісти...
Парламент України – досі в будівлі Верховної Ради УРСР, Офіс президента – в будівлі КВО, а згодом – ЦК КПУ, уряд – в будівлі радянського Радміну
До чого це я? До того, що офіційне засудження лівих ідей в Україні (декомунізація) призвело до зміни вивіски, але не суті української ідеології. Культ свободи та продуцента, справжня консервативна ідеологія, так і залишилась на українських маргінесах. "Забрати й (перероз)поділити" – досі головна спокуса української ідеї. Чому я так вважаю?
Дивіться, осереддям відзначення 150-річчя Лесі Українки, яка чи не найбільше зробила для інтелектуальної депровінціалізації України та повернення української культури у загальноєвропейський контекст, є музей Леніна, перейменований свого часу на Український дім. Музей українського пророка Тараса Шевченка міститься у палаці "тайного советника" Російської імперії Миколи Терещенка, перетвореного на музей Шевченка саме в радянський час. Театр Івана Франка в українській столиці за рішенням радянського уряду 1920-х років зайняв будівлю театра Соловцова, який був імперським актором та режисером. Він і досі перебуває в цій імперській будівлі. Кращі класичні (не плутати з гуманітарними) університети України досі містяться у кампусах, зведених у імперський та радянський час. Парламент України – досі в будівлі Верховної Ради УРСР, Офіс президента – в будівлі КВО, а згодом – ЦК КПУ, уряд – в будівлі радянського Радміну...
Я не про те, що імперську чи радянську спадщину слід зруйнувати чи занедбати. Я про інше. Раднянський Союз за перші 30 років свого існування змінив культурний, архитектурний та інституційний ландшафт України до невпізнаваності. Принаймні України міської. Незалежна Україна досі експлуатує рештки радянської спадщини. Особливо в публічному просторі. І винятки на кшталт УКУ чи Музею Голодомору тільки підкреслюють, як мало зроблено за 30 років!
Саме тому я стверджую, що Україна – це наразі лівий проєкт. Це про "забрати та (перероз)поділити". Не радикально лівий, але лівий. Аби переконатись у цьому, достатньо спробувати пригадати, скільки нових університетів, музеїв, бібліотек, театрів, владних інституцій та інших публічних просторів створено за 30 років нашої незалежності.
Справжній розрив із імперією і совком трапиться, коли ми заходимось будувати український світ
Справжній розрив із імперією та совком трапиться не тоді, коли ми замінимо усі вивіски на радянських будівлях, вулицях та площах, не тоді коли ми образно перейменуємо музей Леніна на Український дім, а тоді, коли ми заходимось будувати український світ – замість перебудовувати радянський. А це потребує справжнього розриву з лівацькою ідеологією, яка про "забрати й (перероз)поділити". Це про пафос творення нового та творчості не просто свого, а такого свого, аби світ дивився на нас і мимоволі вимовляв: "Вау!".
Вся творчість Лесі Українки саме про це – про творення яскравого, глибокого, звабливого та оригінального українського світу. А не просте перейменування музею Леніна на Український дім...
Комментарии