Россия веками страдает от бесчисленных украинских троянцев

Внутренние украинцы, или Космические силы

Печатается на языке оригинала

Я вже готовий був поставити дев'ять проти одного, що справжнє прізвище "Петрова", другого російського туриста-отруювача у британському Солсбері, – теж який-небудь Голопупенко. Але тут надійшла новина про те, що насправді він Мішкін, і моя теорія про засилля етнічних українців у силових органах та спеціальних службах Росії не те щоби похитнулася – радше зазнала деяких коливань. Що ж, трапляються серед них і мішкіни, правди ніде сховати.

І все-таки звернімо увагу. Колишнього підполковника Литвиненка (sic!) звели на той світ шляхом знову ж таки отруєння такі ж колишні Луговий (sic!) і Ковтун (sic!), у справі до того ж фігурують якісь каламутні Соколенко (sic!) і Теплюк (sic!) Батька ж і дочку Скрипалів (sic!) намагався ухайдикати закамуфльований під великороса "Боширова" Чепіга (sic!). Слова "чепига" російські толковые словари вам ні за що не витолкують, бо такого слова для них не існує. Словники ж українські залюбки витлумачать вам, що чепіга – це "рукоятка в плузі" й тут-таки наведуть фразеологізм "братися за чепіги", - пише Юрій Андрухович для видання "Збруч".

Я це веду до того, що українські прізвища – річ уперта. Хоч як відхрещуйся від "телячьей мовы" пращурів, але якщо ти Швєц, Кравєц чи згаданий уже Голопупенко, то ніколи не стати тобі справжнім і чистокровним русским человеком. Бо не Сапожніков ти, не Портнов і не Голопупкін.

Це тільки великому Гоголю вдалося хоча б частково стати Ґоґолєм, на що слушно вказує Маланюк. А був би він Деркачем, то Коростельовом ніколи не став би. Але Гоголь-Ґоґоль тут-таки, згідно з тим же Маланюком, жорстоко за ту свою роздвоєність поплатився.

От і висланий нещодавно з Нідерландів офіцер ГРУ Росії Моренець теж нікуди від прізвища свого не втече. Навіть якщо ми домовимося писати його як Морєнєц, від нього за тисячі верст нестримно віятиме київсько-черкаською духмяністю Шевченкового краю.

Коли знову ж таки придивитися до прізвищ головних фігурантів обидвох згаданих отруєнь, то нікуди не дінешся від раптового осяння й відтак запитання: а що, як це взагалі якісь суто українсько-українські розбірки й комбінації? А що, як панове Луговий і Ковтун труїли полонієм пана Литвиненка, виконуючи насправді якусь найвищої таємності місію на благо Української Держави та Нації, що її задумали якісь, наприклад, ще петлюрівські стратеги-масони? А пан Чепіга, виконуючи іншу складову частину тієї ж місії, навмисне труїв пана Скрипаля не до смерті, тобто недбало і провально, внаслідок чого останній не просто залишається живим – він ще й успішно продовжує палити контору, в той же час запудрюючи мізки її зверхникам своїми дурнуватими інтерв'ю, в яких начебто цілком підтримує анексію Криму?

Що більше абсурду в цих комбінаціях – то більше паніки й безладу в російських спецслужбах. Недаремно ж верхівка ГРУ завмерла в неприємному очікуванні фронтальної чистки за всі гучні провали тільки останнього часу: Солсбері, Чорногорія, Нідерланди, Швейцарія, спалена аґентура у США, гакерські, наркодилерські і ваґнерівські скандали. Та навіть і Україна з Бабченком (і знов – увага на прізвище!)

Насправді матінка Росія вже не перше сторіччя потерпає від методичної саботажно-розкладової діяльності незліченних українських троянців (вітання від "Енеїди"!) у своїх державних органах. І початок цього прокляття (історики розкажуть про це краще) десь, можливо, ще в тих часах, коли очолювана Феофаном Прокоповичем києво-могилянська шатія-братія потяглася до Петербурга за довгим петровським рублем та новою імперською ідентичністю. Що з цього вийшло – погляньте на всю відтодішню історію Росії. Хтось наважиться назвати її історією успіху? Так отож.

От і сьогодні українці в російських лавах подають нам недвозначні сигнали своїми прізвищами. Вони наче нагадують: ми тут, ми продовжуємо трьохсотрічну спецоперацію. Ми досягли найвищих командних вершин. Як заповідав нам наш Гоголь-Ґоґоль – ми її породили, ми її й уб'ємо. Ми взялися за чепіги – і так того діла не лишимо.

На дозвіллі проглядаю статтю про Повітряно-космічні сили Росії (sic!). Не без таємного задоволення зауважую, що начальником Головного штабу є дехто на прізвище Кураченко, одним із заступників Головного командувача – дехто Гуменний, а суто Космічними військами командує такий собі Головко.

І вже зовсім кошмарно для росіян звучить прізвище недавнього командувача військами Космічного командування їхнього Міноборони: Майданович.

Бог жартує рідко, але влучно.

Тож усе буде добре, думається мені. Операція наближається до завершення.

Перепечатывается с разрешения издания "Збруч"