Если «демократ», то «по-русски», если же «не по-русски» - то "не демократ»

Права нации относятся к правам человека

Білборди з усіма тими "новими обличчями", яким від 1990-х досі не вийшло віддати Україну Кремлю, і тепер вони, вкотре за 20 років, клянуться своїм спонсорам, що ось за цим-то разом уже точно, навели мене на "ретро" зовсім іншого ґатунку. Згадалась єдина реальна українська політсила, яка була зароджувалася самочинно, "знизу", - і яка в 1990-ті, за браком досвіду, не впоралась зі стерном і була претехнічно "зачищена" - до такої міри, що сьогодні її вже й не згадують.

Так, я про націонал-демократів. Діти 1990-х років народження вже й такого поєднання не чули, правда ж? Правда ж, любі діти, вас уже переконали, що "націоналісти" (ті, хто за права нації) й "демократи" (ті, хто за права людини) - це "непримиренні вороги", котрим належить навзаєм картинно духопелити одне одного на камери, а потім разом іти до одної каси по гонорар?

Правда ж, вам давно не розповідали в школі, що "права нації" якраз належать до "прав людини", і що колись давно в Україні був цілком робочий парламент, де якраз національно-демократичні партії (мир їх праху) становили були цілком обнадійливе "центристське" ядро? Ну і т.д.

В тему - уривок з великого тексту, який зараз у роботі (про Леоніда Плюща і довкола).

"...В межах московського наративу, від часів "перестройки" й досі панівного в совєтології, "демократичне" й "національне" так і лишились розведені "за різними таборами"* - і з цього погляду розвал СРСР на пікові "демократизації", коли начебто відбувався, нарешті, довгосподіваний "поворот до ленінських норм/соціалізму з людським обличчям", виглядав мало не випадковим, немотивованим "збоєм програми" (а значить, чимось, що з часом може й має бути виправлено, підказувала Заходу російська дипломатія задовго до Путіна…), ба навіть у чімсь кроком назад "по шкалі прогресу" - даниною всім тим "містечковим націоналізмам", що їх так вчасно скомпрометували були балканські війни, - і таким, чого гріха таїти, в очах Заходу аж до 2014 року й зоставався (якби того року український народ чітко й недвозначно не продемонстрував світові готовности збройно боронити свою країну від "повернення в Союз", ніхто не став би спиняти Кремль перед анексією й решти українських територій!). Якщо виведення радянських військ з Афганістану, з підбитих у 1945-му країн Європи та з балтійських "республік" і для Москви, і для Заходу ще без проблем вписувалося в парадигму "повернення до ленінських норм" (Ленін же не брав ні Варшави, ні Вільнюса!), то з Києва, Баку й Тбілісі – це вже було занадто: в очах західних лібералів за "демократію" на цих територіях відповідала Росія, і логічним здавалось, що, звідки Росія пішла – там мають негайно початись локальні війни й "етнічні конфлікти".

Це теж "інформаційна війна" (що теж готувала світову "громадську думку" до російських анексій 2008 і 2014 років) - і годі заперечувати, що в ній Захід значною мірою став заручником того портрета Росії, який у 1970-80-ті "спродала" йому по своїх майстернях і квартирниках московська "дисидентствуюча" демтусовка, котра еґоїстично видала була за "Росію" - себе саму, свої власні смаки, цінності й пріоритети, як карнавальну маску замість лиця, - і не попередила про підміну.

Неприємне усвідомлення того факту, що радянська пропаґанда, виявляється, не на всі 100% брехала, лаючи цих людей "отщепенцами", - що в Росії вони й справді ніяких реальних суспільних сил не представляли і були радше традиційною для модерної російської культури "відкинутою тінню Заходу" (і тому були зацікавлені в розширенні власної зони комфорту – свободі слова, зібрань, подорожей, еміґрації, словом, у "соціалізмі з людським обличчям", але аж ніяк не в демонтажі імперії і не в мозольній праці над побудовою демократичної Росії, а відтак і жодної опозиції новому чекістському реваншеві в 1990-ті породити з себе не могли), - це усвідомлення до європейських еліт, за великим рахунком, приходить щойно тепер, і то так повільно й через силу, ніби в глибині душі вони все ще, як діти на Діда Мороза, чекають на чудесне "навернення" Росії "на демократичний шлях".

На те треба було Плющевої абсолютної інтелектуальної неупереджености й аналітичної чесности (ну й інсайдерської знайомости з дисидентськими рухами українців і кримських татар, для порівняння!) - щоб від початку завважити якраз питомий "антидемократизм" ("снобізм", за його першим діагнозом) московських "демократів", на противагу київським "націоналістам" <...>. І те, що передані Плющем з Києва для самвидавної "Хроніки" новини про українські робітничі страйки (аж три, в різних містах, синхронно з аналогічними польськими!) москвичі не стали публікувати як, по-їхньому, неважливі (sic!), сьогодні сприймається вже не випадковістю <...>, а симптомом ґенетичної хвороби з поганим прогнозом (звідси вже недалеко – всього-то в два покоління відстань! – і до сьогоднішньої, рясно тиражованої російськими ЗМІ, магічної віри в те, буцім українські Майдани – то "справа рук США", а ціла Україна – "австрійська інтрига": це дуже архаїчна, "візантійська" свідомість, у якій сакрумом є держава, а народ ще не став сувереном - і, відповідно, єдиною реальністю, з якою варт рахуватись, є реальність "палацових змов", по-сьогоднішньому – "політтехнологій")".

----------------------------------------------------------

*Характерна тут репліка слідчого КГБ на адресу Л.Плюща: "Леонид Иванович у нас демократ, с ним можно и по-русски" (sic!), і так це й засвоєно було безкритично: якщо демократ, то "по-русски", якщо "не по русски" - то "не демократ". Скільки попрацювала російська аґентура в 1990-ті, щоб "обнулити" в українському політикумі найсильніший тоді національно-демократичний сектор, викінчений із загадковою смертю Вячеслава Чорновола, та знов розмежувати в інформполі "націоналістів" і "демократів" – тема окрема, а тепер бачимо, скільки зусиль докладає Кремль у гібридній війні вже по цілій Європі, аби тримати умовних "правих" і "лівих", як цуциків на повідках, по різні боки бар'єра, періодично інсценізуючи в різного роду сутичках, як то їм "не зійтися вдвох", - це теж пролонґація, нехай і симулятивна, того самого радянського "імперського дуалізму".

Оригинал