Мого знайомого, молодого хлопця, звільнили з крутої фірми — за те, що не показав динаміки в роботі. А прослужив він там усього три місяці. У них зараз усе швидко — за такий строк треба, по суті, стрибнути вище самого себе й утриматись на тій висоті.

Чогось оця чужа пригода мене зачепила. Отак наче насправді мусили звільнити не його, а мене. І це було б справедливо, бо якщо придивитись, то мою динаміку важко розгледіти не те що за три місяці, а й за три роки. Щоб якась висхідна крива вималювалася, треба взяти більший відрізок, літ 30, а в деяких випадках і вдвічі довше. Ось недавно усвідомив, що мене, як і півстоліття тому, тривожать неважливі механізми — пувички, шнурочки, зав'язочки, замочки-блискавки, невидимі гачечки, або й щось таке, що зовсім без пувичок і гачечків, і невідомо, як воно одягається й знімається. І все це хвилює мене не менше, ніж те, що буває далі. Можливо, когось би це розчулило, але навряд чи є в світі дівчата, які довго терпіли би такий дилетантизм. Мабуть, від звільнення мене все життя рятувало, що не так-то просто сказати, чим є те непевне місце, звідки мене можна вигнати. Бо я навіть не співробітник, а тільки співучасник Всесвіту. Правда, досвідчений співучасник. І мені ганебно подобається отаке зачароване байдикування — як улюблена робота.

Ото коли дізнався про того хлопця, сидів і думав: годі, змінись, будь хоч на старість серйозним, покажи динаміку. А надворі вересень, сонячно і тихо-тихо. І тут бачу: наш соняшник, що стоїть до мене потилицею, мотає головою туди-сюди, мов коняка, хоч вітру нема. Неймовірно. А воно он що — дві синички розхитують його, вибираючи насіння. І все це діється зі мною — хоч і без моєї участі. Я завжди таке любив. І аж заплакав, коли уявив, що довелось би жити якось інакше.

×