Вона прочитала

Колись я підробляв в одному журналі, раз на тиждень давав туди який-небудь текст. Тоді ще не завів електронної пошти, і все написане носив туди сам, на дискеті. В тім була своя приємність: дівчина-редактор, до рук якої віддавав дискету, мені подобалась. Щодо неї я не мав жодних планів. Між нами лежала солідна різниця в роках, що робило банальним будь-який флірт з мого боку. Отже, я тішився тим, що раз на тиждень споглядав її — як схід Місяця, цвіт вишні й тому подібні скороминущі чудеса природи. Це давало й деяку користь для діла, бо я старався писати так, щоб текст, який потрапить їй на очі, містив у собі щось більше, ніж очевидність літер і простих слів. Мабуть, це знайомо з юності всім, не тільки поетам, а й тим хлопцям, що пишуть на штахеті "Свєтка дура!" — і серце в них завмирає, коли уявляють, що Свєтка, зараза, подивиться хоч на те, що вони написали, раз уже не хоче бачити їх самих.

У цій невинній грі ні про що не треба говорити прямо. Нехай воно просто відчувається, як риба в глибині води.

Я вважав себе досвідченим, щоб отак і робити, й не провалитися.

А таки провалився. Того разу мені особливо добре вдався текст. Я віддав його й протягом двох наступних днів не раз думав собі, що вона, як редактор, не може не оцінити такий гарний текст, а може й зачитує його по телефону подружкам: мовляв, он як цей дядько вміє!

Коли журнал вийшов, я купив його в кіоску, щоб ще раз глянути на зроблене. І, як казав покійний Мих-Матвійович Пріцкер — о ужас! Мабуть, на сторінці не вистачало місця, й моя редакторка обчухрала текст так, що зосталися самі підмети й присудки. Я зателефонував їй:

— Що ви наробили?! Там кожне слово писалося для вас, і я хотів, щоб ви це прочитали!

Її відповідь була геніально простодушна:

— Так я ж прочитала!

В ту саму хвилину я розлюбив її назовсім.