Тиждень тому довелося їхати дорогою на Прилуки. Вечоріло, хотів іти сніг, а не йшов. Небо стало низьким і непроглядним, одначе, поруділі неорані поля й жовта трава на обочинах ще наче тихо підсвічували самі себе зсередини, й через те ще довго не робилося темно й можна було бачити, вглиб на цілий кілометр, усе, повз що ми їхали.

В однім місці, близько од траси, на чиємусь городі, показались і зникли копиці, складені з кукурудзяних кулів, поставлених сторчма, щільно один до одного.

Я їх давно не бачив, аж навіть устиг забути, що вони десь є на світі. Ці копиці оддалік дуже схожі на погаслі вулканчики або на вігвами індіанців.

Зовні кукурудзяні кулі мають вигляд вицвілої мішковини, а всередині копиці кожен куль нагадує кольором листя щойно завареного зеленого чаю й пахне теплом, ще вересневим.

Вони з'явилися на якусь чверть секунди й зосталися позаду.

Там є якась живність — корова або кози чи гуси

Окрім них, не встиглося нічого й нікого побачити. Але, якщо вони там були, значить, там є й якась живність — корова або кози чи гуси, бо нащо людям на городі стільки кукурудзи, якщо воно не так.

Якби довелося жити ще раз, якось зовсім інакше, ніж зараз склалося, то жив би край оцієї дороги, по якій тепер їду.

І, думаю, треба, щоб там у мене обов'язково були гуси. Сірі, хоча б невеличкий табун. Заздрю тим, у кого вони є. Увечері, коли темніє, гуси засинають і починають щось неголосно гомоніти крізь сон — тими голосами, якими говорили, коли були ще зеленкувато-жовто-оливковими гусенятами.

Озвучений їхніми тихими голосами вечір здобуває свою справжню щасливу завершеність. Ну, нехай би при цьому здалеку, десь із-за річки, ще було чути переговори собак, що чують у полях вовка або лисицю.

×