Варіації

Коли садиш город, день вимірюється не годинами, а тільки запасом твоїх сил і площею землі, яку тобі треба довести до ума до вечора: викопай, закопай, заскородь, розрівняй. А воно ж не робиться швидше ніж робиться, час тут тече повільно, і ти можеш добре роздивитися весну, яка відбувається навколо цього клаптика нашого городу.

Хоч, мабуть, точніше було б сказати якось не так. Не роздивитися — бо весна немилосердна в своїй щедрості. Тут всього одразу так багато, що воно в тобі не вміщається, й будучи побаченим, не стає доступним для розуміння чи просто правдоподібним. Бо це справді неймовірно, щоб отаке море цвіту, юного листя й трави утворилося з нічого, з невидимості, з підземних соків, і само по собі воно ефемерне й не набагато твердіше, аніж туман.

Зате воно звучить. У ньому ховаються сотні голосів, що перекрикують одне одного, кожне по-своєму, від когось такого як зозуля чи одуд — до когось зовсім тихого, як хрущ. Узагалі, здається, що менше тут стає людей, то більшає птахів. Ось низько пролітають двоє лебедів, раніше їх не було. Мабуть, не здивувався б, якби над ближніми вербами з'явився птеродактиль.

Увечері гул голосів замовкає. Коли над Захороллям устає великий круглий місяць, починає співати соловей, і його голос здається вологим і прохолодним, бо впала роса.

Ми збираємося усі в хаті. Ні в кого вже немає сил ні на що. Наш рудий кіт підвечеряв і хоче напитися води з відра, що стоїть на долівці, наполовину повне. Кіт, упираючись однією лапою в підлогу, вмощується на краю відра й перехиляє його на себе. Ми всі дивимося як заворожені. Відро таки перекидається. Винуватець тікає в другу кімнату. Доводиться збирати розлиту воду, й ніхто не лається, бо такі ці вечори весною — умиротворені, чи просто сил уже немає на те, щоб лаятися.