Кожної весни, уже після того, як зійде трава й цвітуть сади, враз стає холодно або й заморозки. Здається, що це — від молодої трави і листя. Бо в них стільки прохолодної вологи — цілий океан. І ця волога приходить із-під землі, а там холодно.

Уже після того, як трава віддасть оцей свій холод — вона стає жорсткішою, об неї можна порізатися.

Одержиш глибокий поріз, немов од бритви, десь у такому місці, де палець згинається-розгинається

Але то потім. А тепер ще, наприклад, листочок бузку на дотик — живий, вологий, лоскотний і чутливий, як ніс у кота. Або, може, у молодого тигра — коли він не проти, щоб ти до нього доторкнувся. Листя кленів чи тополь — оливкове й більше схоже на гусенят, коли вони пухнасті, а голос у них іще зовсім не гусячий, не грубий.

Та й уся трава отака в цей час, що її хочеться гладити. А потім, ще не тепер, ти поранишся об цю саму траву. Через те, можливо, тепер її так хочеться погладити. При цьому відчуваєш незвичайний жаль до неї й до себе, бо знаєш, що вона тебе поранить. Якщо в тебе навіть нема кролів, що їм треба цієї трави, а от просто ти захочеш зірвати собі одну стеблинку. І одержиш глибокий поріз, немов од бритви. І то десь у такому місці, де палець згинається-розгинається, або на долоні, якраз на тім місці, що зветься лінія життя. Травина запросто перерізає тобі цю лінію, й ти довго потім ходиш зі стиснутим кулаком, доки воно там заживе.

Восени, на схилі теплого бабиного літа, відбувається знов щось дуже схоже, коли потужно полізе із землі озимина, така сама м'яка й прохолодна, як весняна трава. Крізь неї підземний холод іде потужними хвилями. І якось вранці бачиш, що вже настала зима і позамерзали калюжі.

×