Світло осені

Серед різноманітних ознак початку осені є одна — така собі ніби необов'язкова, мимолітна й меланхолійно-гарна. Це — коли краєм ока бачиш, як незнайома дівчина, що йде попереду тебе до метро, раптом зупиняється, ставить ногу на бордюр і поправляє над щиколоткою ремінець свого босоніжка. Ця таємнича смаглява стопа жива й рухлива настільки, що перед цим ти не міг її розгледіти, хоч як би того хотілося, бо при ходьбі вона не ловиться, не дається твоїм очам — так само, як пташка в польоті. Одначе от тепер, на якусь секунду поставлена на бордюр, вона дивним чином якраз і нагадує пташку, що зібралася у вирій.

І саме тут тебе тихо пронизує усвідомлення осені, бо ти знаєш, що скоро вже не зможеш отак просто побачити щось подібне, оскільки сезон босоніжок надовго відходить. А те, що перед тобою зараз — то, може, остання, майже випадкова босоногість, наче відблиск проминулого літа.

Усе це ти зауважуєш, не зупиняючись. Але потім, коли повільно опускаєшся ескалатором під землю, ще деякий час у тій картинці, залишеній позаду, тобі вчувається коротка і віддалена мелодія голосу іволги, бо й сама ця босоногість була на вигляд тепло-золотистою, мов іволга, хоч вони вже й відлетіли, ще в серпні. І без них у живій глибині навколишньої природи ніби погасло якесь світло. А замість нього з'явилося інше — густіше, приглушено-приховане, таке, що його тепер не стільки бачиш, як відчуваєш. Особливо — ранніми вечорами, коли садки й городи повільно тонуть у туманних сутінках і тобі затишно думати про те, що на спорожнілих грядках не зосталося нічого, окрім буряків, червоних, жовтих або білих, чиї коренеплоди схожі на прохолодні гасові лампи, перевернуті вглиб землі.