Той зовсім не весняний холод, що стоїть ось уже тиждень — може бути, що його спричинив я. Коли щось отаке берешся пояснювати, воно розсипається. Отож скажу обережніше — можливо, я був до цього причетний.

А сталося це так. Минулого четверга я опинився в тім місці, яке здавна люблю. Там город діда Юрченка підходить до берега, де прив'язувався до верби дідів човен. Тепер немає ні його, ні верби, і все не так. Одначе те місце можна вгадати, бо город так само спускається до води. Це як у пригодницьких романах — щоб знайти, де закопано скарб, зроби п'ять кроків на північ від надійного орієнтиру. Я зробив ті п'ять кроків, вода проглядалася до дна, й мені було гарно. Я ще не знав, що то лише початок малих потрясінь, які в сумі здатні змінити погоду.

Далі треба було навідатися ще в одне місце — до двору мого старого друга Володьки, що вмер минулої весни. Постояв коло воріт, дивлячись звідти у вікна. Це робити негоже, коли там хтось є. А ще гірше, як нікого немає. Бо ти немов злодій, що стоїть на безлюдді коло чужої хати. Нехай то й не так, а ця хата таки тобі чужа тепер, і це безповоротно.

Надвечір я був у Яготині на станції й коло київської електрички зустрів Володьчиного меншого брата. Він явно їхав звідти, звідки і я. Отже, може, бачив мене з вікна коло їхніх воріт. Він сів у інший вагон, бо був не сам. Коли я його побачив, усі події того дня склалися в послідовність, починаючи з води в кінці города. Колись ми вперше там зустрілися втрьох — я, Володька і цей його брат, тоді ще малий. Та й усі ми були невеликі. Й льодок тонкий, як віконне скло, легко тримав нас на собі, й крізь нього вода виднілася до дна. То був початок зими. І я відчув холод, необхідний для того, щоб замерзла річка. Цей холод існував лише в спогаді, одначе на завтра встановилася саме оця погода, що є тепер.

×