Страхолісся

Є пригоди нібито випадкові, а не забуваються. З них важко зробити якісь серйозні висновки, хоч ці пригоди явно лежать десь коло чогось важливого.

Одна з таких пригод трапилася зі мною пізньої осені 1986 року. Я тоді їздив від газети на збори до ліквідаторів Чорнобильської аварії. Хлопці-ліквідатори жили коло села Страхолісся. Поміж інших проблем на тих зборах була така: перейменувати Страхолісся на Зелений Мис. Якщо точно — це звучало як Зільоний Мис. Щось у тім було таке, як і в афганському терміні "зільонка" — зневага до чужого ландшафту. Одначе, ти там не був — то що можеш про це говорити? Так і тут: стара казкова назва перетворювалася на дешевий гламур. Вони рятують щось, щоб забрати у нього ім'я? Але ти тут сторонній, не ризикуєш життям і сьогодні звідси поїдеш, а ці хлопці зостануться. Колись — поїдуть, але зараз вони тут, ризикують собою, а ти — що?

Колись із Олешок зробили Цюрупинськ, і вже так і буде

Отак колись із Олешок зробили Цюрупинськ, і вже так і буде. Але важко було уявити, щоб хтось устав та сказав, що не треба. Це була б правильна думка, але в тій ситуації майже неможлива. Втім, їхній парторг сказав, що треба б спитати мєстноє насєлєніє. Не знаю, чи спитали, але Страхолісся перейменували. І тільки років через три повернули стару назву.

Але це — потім. А того вечора я їхав додому, задрімав і побачив дивний сон, що є невід'ємною частиною тієї пригоди. Снився Олександр Довженко — наче він летить як птах, у темряві за вікном автобуса — в той бік, звідки я їхав. Довженко був цілком реальний, я чітко бачив зморшки на чисто вибритій правій щоці, що упиралася в тугий комір армійського френча. Руки розкинуті в польоті, на плечі — тьмяно-золотий погон майора. Я не раз брався розказувати про це, як про щось важливе. І не раз всерйоз думаю досі: а чого він туди летів?