Знайшов фотоплівку, відзняту літ сорок із гаком тому. Я відчував, що скоро покину той край, де жив, і знімав усе, що здавалось важливим. Приміром, краєвиди без людей. Тобто, те, що нікуди не подінеться з цього місця, це ніби була якась гарантія того, що все буде так само — тоді, як повернусь туди, коли-небудь.

Не зміг упізнати жодної корови — яка з них чия

Знімав я так собі, а знімки робив ще гірше, і просив допомоги у брата, а він сердився на моє марнотратство й не хотів проявляти кадри без людей. Й вони лишилися в негативах. А тепер знайшлись. Я й досі не вмію робити знімки, й пішов до хлопця, що вміє. Він, майже як колись брат, переглянув усе і спитав, чи воно нам треба? Це трохи незручно, але таки попросив: давай хоч подивимось, що там. Ми пропустили негативи через комп'ютер. І тут виявилась одна несподіванка. Я легко впізнавав ті дерева, що, як тоді здавалось, нікуди звідти не подінуться. А вже багатьох із них нема. Їх не стало не враз — і тільки на плівці видно, наскільки іншими були ті краєвиди колись. Але найбільше вражає якраз найочевидніше — щось таке, що обов'язково мусило трапитися, і вже трапилось, але про це не думалося тоді.

Особливо вразив один негатив. Про нього я зовсім забув і здивувався, коли побачив. Знято це десь пізньої осені — корови бредуть через річку. Плівка зіпсована, наче її вимочили в купоросі, тон сіро-синій, дуже гарно. Там усе вже не так. Я впізнав це місце по великому осокору на горизонті над дорогою на Лозовий Яр. А от не зміг упізнати жодної корови — яка з них чия. Хоч тоді й вони мене знали, і я знав їхні імена. І стало соромно — що забув. І вже нічого тепер не зробиш і не скажеш нікому — бо ні одної з тих трьох десятків корів уже нема на світі. Вони не живуть так довго.

×