Є такі місця, де, коли ти туди попадеш і починаєш роздивлятися, то люди і явища можуть здаватися такими незвичайними, що забуваєш контролювати свій погляд, дивлячись на них. Якось було: дивився на молоду дівчину за сусіднім столом. Просто дивився, ні слова не сказав, а вона взяла й одрізала:

— Я сюди не для того лягла!

Ну, я так само ліг сюди "не для того". Одначе, в таких місцях відчуваєш гостру потребу захоплюватися всім, що тепле, живе і гарне. А такого, виявляється, багато.

Кілька днів перед цим тобі довелося бачити над собою тільки стелю й більше нічого. Ти забув, який із себе світ. І от тобі вперше дозволяють вийти надвір і постояти на порозі. Господи, скільки всього тут є. Ось зеленіє дрібненький мох поміж сірих плиток, якими вимощена стежка. Хто б сказав, що він такий гарний. А по одвірку, за який ти тримаєшся, кудись нагору йдуть у своїх справах мурашки. Звичайні, чорні, одначе із золотистим відблиском, я й не знав, що вони такі є. А он високий густий кущ бузку, що вже одцвів. Вертаєшся назад, і тобі в пориві вдячності хочеться скласти список усього важливого, що оце зараз бачив. Складаєш, а там, аж не віриться, усього три пункти: мох поміж плит, мурашки, кущ бузку. Згодом можна додати ще ніч. Вона тепер коротка, не встигаєш надивитися, і так жаль її. Зорі гаснуть, а ти їй кажеш:

— Побудь ще!

Останній у списку — оцей олівець, яким пишу: червоний огризок. І м'яко пише, і не хочеться, щоб він укорочувався, хоч олівець якраз для того й призначений.

×