Сонька

У вівторок був меланхолійний вечір — останній з тих, коли на нашому балконі жила сойка, яка знала, що її звати Сонька. Вона йшла спати, як тільки смеркало, а перед тим ми з нею бесідували й звикли обоє до тих бесід у м'яких сутінках. І от вже треба розлучатись. Так домовилися, ще коли я її знайшов, голопузу й безхвосту: підростеш — полетиш.

Давно, в дитинстві, у мене отак само виростали осиротілі пташенята, і я знав, що прощатися буде сумно, тільки не ждав, що тепер це переживатиметься тяжче, ніж колись. Здавалося б, ти старий і розумний, маєш досвід і знаєш, що робиш правильно, — тоді чому ж тобі так хочеться, щоб вона побула тут довше? Що в її присутності є такого, що змушує відтягувати прощання? Мабуть, тут потроху всякого-різного. Сюди явно підмішується пам'ять про давніших пташенят — з тих часів, коли ще живі були мої батьки і багато інших хороших людей, яких уже давно немає, а тоді ми всі ще були разом, і не думалось, що колись стане інакше. Є й ще дещо: просто хочеться бачити перед собою це маленьке врятоване тобою життя — бо це єдине в нинішньому ненадійному світі, в чому ти впевнений і за що можеш відповідати. Або отаке: Сонька інколи сідає близько й перебирає твого чуба — так, як перебирає своє пір'я. Отже, вона вважає тебе таким, як сама, але при тім звідкись знає, що ти не вмієш літати. Це видно по тому, як вона вмощується на жердочці на сантиметр вище досяжності твоєї руки, коли не хоче, щоб ти до неї торкався. Всього лиш на сантиметр, і це дивним чином зближує вас, а не віддаляє.

Коли пишуться ці рядки, залишається кілька годин до того, як приїде Андрій Бондар і забере Соньку до себе, де вона зможе жити не на балконі, а в саду. От саме Андрієві захотілося передати її — щоб ще трохи побула серед своїх людей, перед тим як остаточно згадає, що вона птах.