Наприкінці цього літа був один вечір — такий, що дуже хотілося, щоб він тривав довше, ніж можна. Уже стемніло, люди всі зібралися в хаті, кури й худоба замкнені по хлівах, собака одв'язаний і сховався під порогом, коти сплять на кухні, а по двору ходить тільки їжак. Тобто, встановився той затишок, за який і любиш отакі вечори.

Але було ще дещо особливе. Я сидів у своїй кімнаті, а в іншій, поруч, за напіввідчиненими дверима, чулися голоси й сміх двох братів, старшого й меншого. Отак вони гомоніли кожного вечора, за шахами чи ще за якоюсь забавою. От тільки цей вечір був не такий, як попередні, бо вже закінчувались канікули й завтра один із братів мусив їхати звідси.

Одначе, зараз вони поводилися так, наче нічого в світі не змінилося і в них попереду є ще хтозна скільки часу, й вони навіть не збиралися сьогодні засиджуватися довше, ніж завжди. А я б зрадів, якби вони цього захотіли, бо завдяки цим хлопцям відчув усю неповторність саме цього вечора. Річ у тім, що є особлива радість зближення, відома, може, тільки двоюрідним братам. Бо їм їхнє братство дається не від народження, воно їм відкривається, як Колумбові відкрилася Америка, одного отакого от чудового вечора, в певний момент їхнього подорослішання. І їм зараз їхнє відкриття здається таким великим і незаперечним, що можна безтурботно піти спати, бо воно вже ніколи й нікуди не зможе від них подітися. Хоча насправді — не так, і все це колись відступить під тягарем інших дорослих клопотів, що здаватимуться важливішими.

Я вже давно пережив і те й інше — так давно, що навіть забув, що це зі мною було. І тепер почувався щасливим грішником, якого прийняли в компанію, ще не обтяжену мимовільними гріхами.

×