Кілька років тому бачив спектакль, про який досі згадую з вдячністю. Хоча не можу сказати, що він якийсь видатний. Мабуть, таки ні. То була напівдокументальна драма про знамениту американську актрису Мерилін Монро. Її грала струнка білявка, лицем і фігурою подібна до Мерилін — тобто тієї стандартної породи, що легко впізнається й так само легко забувається.

Героїня мала на собі туніку — коротку, трохи нижче пояса. Працювала дівчина старанно. Вона знала, що схожа на ту, кого грає, і дбала, щоб ця схожість десь ненароком не порушувалася. В тім проглядала деяка надмірність. От як актори добре заучують текст напам'ять, так і тут виднілася заучена зовнішність. Актриса не давала публіці забувати, кого зображає, і заради цього вся верхня половина її тіла, від пояса до маківки, постійно перебувала у неї під контролем. Проте було дещо, чого актриса не контролювала, і про що сама, можливо, зовсім забула.

Це були її босі ноги. Вони, як висловився б уважний мистецтвознавець, використовувалися не для створення образу, а просто для того, щоб ними ходити. Ті ноги нічого не грали, вони просто собі гуляли по сцені туди-сюди, гуляли ні для чого, і це виявилося найбільшим чудом у тому спектаклі. Це ж треба — півтори години ти можеш дивитися тільки на дві бездоганно виліплені дівчачі стопи, які живуть собі власним життям і нікуди з-перед твоїх очей не зникають. Як не дивно, таку чудесно-просту річ ніколи не вдається роздивлятися довго. А ще ж спектакль ішов тоді, коли подібні картинки й зовсім рідкісні — зимою. А тепер от воно знов згадалося, бо цей візуальний мотив — одна з ознак справжньої весни: після того, як з теплого краю прилетять птахи і так далі.

×