Я давно не ловив метеликів — так давно, що забуваю про це надовго, інколи аж на кілька років. А потім воно само раптом являється тобі — завжди зненацька й завжди дуже тривожно. Точніше, ще перед тим, як воно згадується, тебе пронизує гостре відчуття невідомої й ще не названої провини, тобі самому ще неясної, одначе ти точно знаєш, що вже пізно щось відвернути чи переінакшити. Це дуже схоже на відчуття, наче ти десь надовго залишив дитину в колисці. Хоч твої діти давно виросли, але такі страхи іноді звідкись до тебе приходять, і вони тим сильніші, чим давніше діти були малими. Бо сам час, що минув відтоді, а це — не один рік, оживає в тобі як кошмар наяву. Тут ніби міняється місцями порядок подій: спочатку минає багато років, а потім ти згадуєш про колиску й дитину в ній. Тобто сам оцей момент перед згадуванням — фантастичніший і драматичніший, аніж саме згадування, яке приходить услід за ним.

Метелик добирається до вікна й намагається втекти

А вже коли воно приходить, ти трохи заспокоюєшся і згадуєш, що насправді брав у руки метелика зовсім недавно, не далі як у кінці минулого літа. Бо якраз у кінці літа деякі метелики ховаються десь у дровах, аби пережити там зиму. Ти вносиш до хати оберемок дров, метелик звідти вилазить, добирається до вікна й намагається втекти. Ти його ловиш, щоб відпустити, і в тебе на пальцях зостається від його крилець пилок, схожий на пилок з квітки, червонуватий або жовтий.

Чому ж здається, що я їх не брав у руки давно? Може, через те, що колись ловив їх не для того, щоб відпустити, а — щоб привласнити цю дивовижну живу красу, а отже — погубити її. Мабуть, цей гріх не прощається, через те й згадується. Хоч я вже відпустив, мабуть, більше метеликів, аніж зловив колись.

×