Останнім часом люблю гуляти вздовж залізничних колій коло станції Святошин. Стежкою, що тягнеться під цегляною огорожею колишнього заводу "Червоний екскаватор", де потім містилася база полку "Азов", а згодом з'явилася вивіска Грузинського національного легіону. Обрав ту стежку, бо вона якась зовсім не київська. Такі трапляються частіше на краю сільських городів, де на обочинах росте густа лобода, лев'ячі ротики, осот і тому подібні бур'яни. А ось недавно зрозумів ще одну причину, важливу для того, щоб тут інколи гуляти.

Це відкрилось мені надвечір, коли сонце ще тільки сіло, й на коліях увиразнилося світло ліхтарів, бузкових і червоних, і почав здаватися сонним голос дівчини, що повідомляє про прибуття поїздів. Оце все нагадало про відчуття, що його доводилось переживати вечорами на станціях пересадки — в Ромодані, Гребінці, Орші. Це гостре відчуття сирітства й покинутості. Бо на отаких провінційних станціях, доки ждеш свого поїзда, то бачиш, як тамтешні люди ходять собі, й їм не треба нікуди їхати, бо он вікна їхніх хат подекуди починають світитися, позавішувані ситцем у квіточку, й ті люди можуть опинитися там, коли захочуть. Усе це нагадує тобі, що ти тут чужий і їдеш з дому, а не додому. Якось отак увечері в Ромодані, поблизу станції, я побачив конячку, що тягнула віз, повний бурякової гички. На гичці безтурботно борюкалися хлопець і дівчина, їм було тепло, хоч я ж знаю, що ота гичка тілесно-прохолодна. Її везли кудись недалеко, для якоїсь невидимої звідси корови. І от враз так захотілося піти слідом, як цього таємно хочеться на отаких станціях — щоб тобі не треба було нікуди їхати звідси.

Ось чому мені гарно гуляти вздовж Святошинських колій — тут я можу це зробити. Бо звідси мені зовсім недалеко додому.

×