Минає день, а завтра буде другий, минає тиждень, а з понеділка буде ще один. Ці часові відрізки влаштовані так хитро, що здається, ніби час не проминає, а щоразу повертається тобі, завтра чи з понеділка. От і живеш собі рівненько, спокійно.

Але коли-небудь трапляється от що: без ніякої причини, згадуєш щось таке, чого ти давно не бачив або не торкався. От мені недавно, ні з сього ні з того, згадався віз. Невеликий, одноконка. Він згадався так явно, що я аж наче відчув долонею відполірований до солом'яно-воскового кольору теплий край дерев'яного полудрабка, на який застрибуєш і сідаєш, звісивши ноги, коли тобі кажуть "Сідай, підвезу".

Вже років десять не їздив на возі, а на санях — так і всі сорок

Коли це згадалось, я враз усвідомив, що вже років десять не їздив на возі, а на санях — так і всі сорок.

Отут і відчуваєш, що час — проминає. Сам момент цього усвідомлення особливий — немов десь усередині тебе зірвалася зі стріхи здоровенна купа снігу і впала в прірву, впала так сильно й стрімко, що тебе аж захитало. А ще це схоже на те, коли під водою наступиш на гостру очеретину і ти вже знаєш, що тебе прохромлено — ще до того, як воно заболить. Це дуже коротка, майже невловима мить, але вона все міняє.

Тобто ти жив оцим-от життям, од понеділка до понеділка. А десь ніби в запасі у тебе було ще й інше життя, де їздять возами або саньми, де у дворі біля колодязя ціле літо стояла діжка з водою, а на осінь у ній квасили капусту і клали туди ще великі білі яблука й терпкі груші-дички. Але ти згадав про це тільки аж тепер, через десять чи сорок років, а значить — ці роки справді проминули і вони справді втрачені, їх просто нема, бо ти прожив їх в іншому місці й вже не проживеш ніколи більше. Це непоправно і соромно — як кожна банальна і невідворотна правда.

×