Я дивно орієнтуюся в просторі: у мене захід завжди там, де ворота, якщо дивитися на світ з двору. Є одне місце, знайоме мені вже років 25, там за ворітьми сонце якраз сходить, а не заходить, і я ніяк не можу до цього звикнути. Можливо, від природи мені ближчий Птолемей, а не Коперник, і тут нічого не вдієш. Бо от, приміром, коли вітер переміниться на північно-західний, я згадую брата Василя або тьотю Ліду і думаю собі, що цей вітер мені од них, хоч я при цьому можу перебувати десь у зовсім іншій частині країни.

Може, ця незмінність відчуття світу передалася мені од нашої баби. Вона майже весь вік прожила на однім місці. Літом, коли сонце сідало майже на північному заході, баба казала: "Бач, сонце — де Лідочка!". Справді, воно сідало там, де в долинах за горизонтом лежить невидима Сотниківка, куди бабина дочка Лідочка вийшла заміж і звідки зимою віє норд-вест, що нагадує про ту саму Лідочку, що з усіх бабиних дочок умерла останньою. Буваючи в неї, я любив з їхнього старого дворища дивитися на південний схід, тобто в тому напрямку, в якому звідси віяв той вітер, що в нас перетворюється на норд-вест. Для мене це й досі душевно-приємне заняття, хоч у ньому немає жодної користі.

Як захочеш випить, то не роби цього даром

А тьотя Ліда на старість була дуже схожою на нашу бабу. Така сама маленька, з темними очима, одночасно хитрими й печальними. Вона іноді казала:

— Вітя, ось давай я тебе навчу, щоб, як захочеш випить, то не роби цього даром, а приказуй отак: "Царство небесне дідам і прадідам, бабам і прабабам, дядькам і дядинам, братікам і сестричкам, діверам і зовичкам, і плєнним і воєнним, і тим, хто наглою смертю вмер, і усім-усім-усім, хто на тім світі!". Це мене колись баба Бурбелка навчила".

Протягом цілого поминального тижня я згадував про це, коли мінявся вітер.

×