Ненадовго додому

Душа сама знає хитромудро-правильні способи повернення додому, де ти давно не був. Можеш і не думати зовсім про це, а воно робиться само собою. Спочатку й не здогадуєшся, що то воно і є.

От і недавно так зі мною трапилося. Не вперше, однак це щоразу неоднаково й так, що цього не ждеш. Просто подумай про щось гарне та віддалене, що ти любиш. І я уявив собі річкові лілії, білі. Вони не водяться там, де я виріс. Отже, й душа в цей момент перебувала десь не там. Потім згадав про жовті водяні лілії. Вони так само в нас не ростуть і нагадують про все, що тебе затримує на тих берегах, які лежать далеко від дому. Ці лілії на вигляд такі, наче виліплені зі свіжого воску. Їхня жовтизна густа й тепла. І от, доки я тримав її в уяві, з неї виникла інша квітка — квітка гарбуза, жовта по-іншому. Вона велика, і сама ця величина здається неможливою, бо плоть квітки така ефемерна, що невідомо, завдяки чому все це чудо держиться купи й зберігає форму. Це глибокий келих, м'який, як жива істота, і тонший за будь-яке скло. Вранці, поки сонце ще не дуже високо, на дні того келиха видно кілька прозорих крапель роси, мабуть, солодкої. Інколи її збирається чимало, і діти люблять діставати ту росу язиком та губами, і їхні носи й щоки через те жовті од живого пилку.

У нас на тім краю городу, що ближче до двору, є долина, де весною довго стоїть тала вода. А коли вона піде в землю, на тому місці сіяли гарбузи. Якщо чесно, то про ту долину я подумав словами вже після того, як пережив усе це без слів. Бо душа повертається додому дуже ненадовго, зате повнота її перебування там така сильна, що в оці кілька секунд не вміщаються всі слова.