Йдучи на службу, зустрів чудну бабу. Вона вдягла на голову великий пом'ятий поліетиленовий кульок і отак собі чимчикувала, бо накрапав дрібний дощик. А в неї робота надворі, пов'язана з прибиранням території й пересуванням туди-сюди. Через те баба трапилася мені двічі: раз — коли вийшов із метро, а вдруге — коли попив кави й ішов далі.

Баба кругла й розпливчаста, вона була б зовсім позбавлена елегантності, якби не отой кульок на голові. Наповнений повітрям, хоч і пом'ятий, він зберігав вертикальну форму й робив свою власницю не просто вищою, а легкою і танцюючою. Ніби той кульок ніс бабу, а не вона його. Сам він, хоч і сидів трохи набакир, несподівано нагадував головний убір знаменитої єгипетської цариці Нефертіті. Це не була схожість, де там! Бо в цариці, наприклад, довга шия, а баба — зовсім без шиї. Одначе в цьому всьому проглядалося поєднання всіх на світі іпостасей — і тих, що вважаються по-царськи високими, й простих, буденних, низьких і бідних, як оця прибиральниця територій. Можливо, такі поєднання даруються нам тільки зранку, але слава Богу, що вони хоч так трапляються, нехай і ненадовго. Це просте і радісне примирення всіх з усіма — від грандіозних часів бознаколишніх, в яких жила Нефертіті, до оцього дрібного дощику. І почуваєшся немов цар, гордий тим, що ні про кого з підданих не забув.

Між іншим, у тому музеї, де виставлена скульптура Нефертіті, у тому ж самому залі, є її копія. Не кольорова, як оригінал, а суцільно чорна. В усьому ж іншому, в розмірах і пропорціях, точно така сама. Для чого? Потім здогадуєшся: вона там для тих, хто може бачити тільки пальцями. От вони приходять і торкаються лиця цариці — чого всім іншим не можна. Ця ідея комусь придумалась, мабуть, якогось отакого самого ранку, коли всіх любиш і не хочеш нікого забути.

×