Якось дочка прислала мені електронною поштою знімок, мимохідь зроблений в один з її приїздів туди, де ми з нею в різний час народилися й виросли. Той, хто знімав, зробив це професійно. Він стояв, а точніше — сидів на сінешньому порозі хати, і в кадрі опинилась наша маленька веранда. Її двері відчинені навстіж надвір, і видно, що там літо. І навіть по особливій зелені листя вгадується, що це червень, полудень, коли з поля приходять корови й час уповільнюється, аж здається, що він зупиняється зовсім.

Колись я сам наскоро приробив до хати цю дерев'яну веранду й пофарбував її в синє. Мені, сидячи на мішку з зерном, подобалося там читати й курити пізніми осінніми вечорами, щоб не заважати нікому в хаті. Упізнаю на фанерних дверях залізний гачок і клямку — я ж їх сам ставив. Одначе тепер на картинці багато що не так, як тоді. Он стоїть пара чобіт. Я люблю кирзові чоботи, а от цих не носив би, бо в них широкі халяви, як у піхотинців вермахту. А на знайомому ослінчику лежить ганчірка, зроблена з невідомої мені сорочки. І ще одне: оті відчинені двері. Вони немов просять тебе вийти, а ти не хочеш, бо добре знаєш, що там кинеться тобі у вічі: дві здоровенні верби, які останніми роками почали всихати з верхів'я. А колись, дивлячись на них, ти думав, що дерева безсмертні. Та й оте місце, звідки зроблено знімок — воно ніби спиною відчувається. І то якось так незатишно, наче там не сіни й не хатина, а одразу починається порожній степ, аж до північного горизонту.

Я не знищую й не викидаю цю картинку, хоч із якоїсь туманної причини не люблю її. Може, причина в тім, що це саме те місце, куди найбільше хочеться повернутись. Але трудно, бо воно почало зникати й втрачати ознаки щасливого впізнавання.

×