Одного разу баба Катя сказала:

— І як ви їсте її, отую мівіну? Вона ж така, що з неї можна сплести налигач для кози — не порветься!

І так якось гарно воно було сказано. Після того, не те щоб можна було полюбити мівіну, ні. Однак, якщо вона трапиться тобі десь далеко від тих країв, то на душі стає втішно, наче бачиш і бабу Катю, і її очі, хитрі й насмішкуваті, й той налигач.

Налигач — просто собі мотузка, що висить на гвіздку за дверима в хліві й нічого не означає сама по собі. Зате вона зберігає живу пам'ять про тепло козячого тіла й водночас рук господаря.

Це так само, як от буває — висить собі на шнурочку намисто, немовби нічиє, а змушує згадати й про шию, на яку було вдягнуте, й про різні руки, що торкалися цих намистинок.

Ще одне свідчення населеності чи оприсутненості цього місця — пташині гнізда, приліплені під стелею. Їх тут не було б, якби в хліві не жила хоч якась худобинка, раніше корова, потім уже кози.

Ті, хто ліпив ці гнізда, снують крізь прочинені двері до самого вечора, коли надворі ще видно, а в хліві вже ні, й ластівки пірнають туди, як у темну воду. Й так само виринають назад.

Вечір тихий і наче освітлений невидимою свічкою. Не сильною, але її все одно вистачає на весь двір, ще й на луг трохи, аж до кущів верболозу.

На городі вже спадає денна спека й там ще можна щось робити. Так ні — приходять коти й нагадують хазяйці, що пора доїти козу.

Отак і йдуть вервечкою по стежці з городу: баба попереду, а коти — за нею.

А все одно першим вечір настає для курей. Вони його бачать раніше за всіх, бо в них починається вечірня короткозорість. І кури клюють порожнє повітря, в якому їм щось привиділося.

×