Коли батьки давно померли, до цього звикаєш, і не згадуєш свого сирітства. Але у вівторок увечері враз захотілося озватися до когось зі своїх. Хай простять ті, хто не є моїми родичами по крові, але кого я люблю і хто любить мене, і завдяки кому знаю, що любов мусить бути обережна й смілива водночас. І чогось саме у вівторок здалося, що я здатен бути таким навіть між своїми, хоч якраз між своїми воно найважче. І я зателефонував в одне південне місто, до двоюрідного брата. Мене потім питали: "Ну нащо — саме до цього брата?!". А ось нащо. Він трохи молодший, пам'ятаю його змалку, з м'яким чубчиком, ми з ним знали немало щасливих днів у селі, звідки родом моя мати і його батько, який 16-літнім утік на війну й став сином полку НКВД. З нього вийшов романтик-сталініст.

А його син, оцей мій брат, став офіцером міліції. Уникав носити форменого картуза, бо там кокарда з тризубом. В усьому іншому — чесний мент, через те його рано випхали на погану пенсію. Від листопада я не дзвонив йому, боявся почути: "Ну, щырые, допрыгались?". Знав, що так скаже — і не ­хотів. А от у вівторок здалося, що зможу. Бо таки — менший брат, у той день це було важливо. Думав: хай що скаже, промовчу. А не вийшло. Ой, мамо, ми наговорили один одному такого, що страшно вимовити. Такий був день. Краще згадати щось веселіше. Коли ще він воював за правду, приїхав до Києва, і все дарма, і в нього розболілося серце.

Я вів його додому, й тут він ляпнув: "Те, кто говорит на украинском — интеллектуально убогие люди". Я змовчав, у нього ж серце. Кажу, все буде добре, полежиш, по­обідаєш. А він: "Ах, какой борщ варила твоя мама!". Тут мене чорт смикнув за язик: "А вона ж була інтелектуально убогою!". Він зрозумів, зблід, зубами скрипнув. Як між своїми буває, я спитав: "Що, хєрово тобі, братику? Зайдемо в аптеку?". "Лучше я сдохну!" — твердо відповів він.

×