Курінь

Сухе листя вперше починаєш помічати навколо себе не восени, а оце тепер, коли листя стало дорослим і жорстким. Хоч до природного вмирання йому ще далеко. Одначе, з ним можуть статися які-небудь непередбачені пригоди чи напасті. Як ось недавно було, коли буря повалила тут і там багато дерев. Їхні крони, лежачи на землі, починають швидко висихати на сонці, й ти чуєш у глибині літа новий особливий запах — солодкувато-гострий. Такий, що з'являється спокуса його закурити. Малі дилетанти іноді так і роблять — і розчаровуються. Бо цей дим гіркий, ядучий. І вже нічим не нагадує того, з чого ти скрутив свою золотисто-зеленкувату сигару. Оця спокуса закурити стосується саме літнього сухого листя, а не осіннього. Хоч у нього теж гарний запах, тільки інший — густий, вологий, грибний.

Колись у мене був курінь, поставлений у червні, на початку шкільних канікул, з кількох молодих акацій. Їхні тонкі стовбури були білі, бо очищені од кори, якою я зв'язав ті жердини вгорі, зробивши таким чином остов. А потім добре вкрив той каркас дрібним гіллям тих самих акацій. Їхнє листя дрібне, але густе, й покрівля виходить надійна на випадок дощу. А головне, в курені стояв отой самий гостро-солодкий, трохи терпкий запах свіжо висушеного акацієвого листя.

У долівці свого куреня я зробив невелике заглиблення, щоб можна було з хлопцями розкласти вогонь і пекти картоплю, вкрадену на нашому городі. Іноді пекли карасів, нанизаних на мідний штир.

Згодом у курені з'явилися живі сусіди. Десь у покрівлі шаруділа миша. А на вході великий жовтий павук розкинув павутину, під якою треба було пригинатися, щоб не пошкодити її. Чогось мені там добре жилося, і з усіх моїх тимчасових жител, яких потім було багато, цей курінь здавався найнадійнішим і найдовговічнішим. Хоч насправді проіснував лише до осені.