Стояла відлига й по асфальту бігли струмки, вони брались нізвідки й пропадали в кюветах під глибоким снігом.

Спустившись на луг із мосту, ми пішли далі вздовж Хоролу, дорогою, що її прогорнув трактор після останнього снігопаду. Край тієї дороги, за півсотні метрів попереду, побачили картинку, яку не зразу змогли собі пояснити — що воно таке. Там стриміла висока кучугура, а коло неї клопотався якийсь чорний птах. Він поводився дивно. Незграбно, пішки, допомагаючи собі крильми, підіймався на вершину кучугури й зразу падав униз — перевертом, як підстрелений. Може, лисиця напала абощо, і тепер він не може злетіти.

Помалу підійшли ближче й розгледіли, що то крук. А він тим часом покинув цю роботу й узявся за другу: засовував голову глибоко в сніг, наче шукав там чого. Одначе, щось було не так. Він нічого не діставав звідти. Просто раз за разом стромляв голову вниз аж по плечі, і більше нічого.

І тут до нас дійшло: він миє голову.

І так нам гарно стало од наближення до цієї таємниці, що ми попросили крука не відлітати, доки ми тут. Він покинув мити голову. Може, подумав собі, що вже досить. А може, з обережності — щоб не спускати нас з очей. Замість того заходився знов робити те, чого ми раніше не могли розгадати: підіймався на вершину й падав звідти по схилу кучугури. Це теж було купання, добре продумане. Він падав щоразу інакше, то сковзався по снігу на пузі, а то на спині. А то ще бив крильми, обсипаючи себе снігом по боках. Так у жнива трактористи хлюпаються в мілких польових долинах, де води хлопцям тільки по коліна.

Чи він зробив своє діло, чи ми просто набридли йому — крук знявся в повітря й полетів повз нас у дальні верби, за якими синіла весна.

×