Якось недавно вранці я йшов через базарчик, де було на що глянути, од живої риби до квашених помідорів, а ще всякі меди й східні прянощі, гриби й зелень.

І все укладено гарно, мов на картинах старих майстрів.

А вже на краю, де все те добро закінчувалось, побачив чималий картонний ящик, закритий з усіх боків. А зверху на ньому — щось таке, що я сприйняв спочатку як сухий кленовий листок, який побурів і втратив форму під осінніми дощами.

Уже й проминув те місце, а потім озирнувся. То був не листок: зверху на ящику непорушно сидів величенький краб. А всередині, мабуть, повно таких самих. Тільки цей сидів гордо й дивився так, наче казав: іди, йди, не оглядайся.

А мені того ранку треба було не забути, що в мого доброго приятеля Геника Стасюка день народження. Може, й забув би — а ось глянув на краба й згадав, бо в його позі впізнавалося щось дуже хазяйське, наче він стереже своє сімейство й господарство, невидиме в ящику. А оскільки воно невидиме, то легко уявляється, що там усе, як у Геника — численні родичі, діти й онуки, вулики з бджолами, кілька півнів, індики й пацєта.

Я подякував крабові, бо, мабуть, він мені був посланий як нагадування про день народження старого приятеля, щоб побажати йому по телефону, як між нами заведено, "щістя й здоровля".

Однак, і потім ще не раз про того краба думав. Бо щось у тій картинці нагадувало також і про навколишній настрій останніх тижнів: наче й сидиш собі кріпко на своєму ящику, і всі твої ближні ще з тобою, а все одно якось тривожно, бо й зима не зима, і ніхто не знає, продадуть вас усіх разом чи поодинці.

Ну, може, це в мене, як у тій приказці: що з літ, то й з розуму.

А може й ні.

×