Корова

Найпечальніше — коли враз ясно й безжально усвідомиш, що в тебе вже ніколи не буде чогось такого, чого й так нема, а могло ж бути.

Справді, хто тобі не дає, щоб воно було?

От, наприклад, корова. Я не той, про кого кажуть "він держить корову", одначе, все якось складалося так, що вона завжди жила десь близько, поміж людей, з якими я міг називати її "наша корова". Пас її, косив для неї сіно чи лагодив ясла. Це не входило до моїх основних занять, робилося наїздами, але тривало регулярно, роками й десятиліттями, і потроху стало немовби ще одним моїм життям, коротшим за те, що вважається головним, але справнішим, надійнішим, і таким інтимним, що про нього й не скажеш будь-кому і просто так. Ну, приміром, питають, що тебе особливо вразило десь в Іспанії, й ти чесно розказуєш про все, окрім одного: як з вікна вагона під Барселоною побачив невелику зелену долину і як хотілося викосити ту траву — зрозуміло, для кого, і це було сильне переживання, навіть якщо порівнювати з фантастично підсвіченим вечірнім собором Саграда Фамілія, тільки сильніше. Бо йдеться про щось зовсім просте, елементарне, але важливе для тебе одного, як домівка, як куточок обжитого космосу, де в теплому хліві ночами зітхає оця безсловесна істота з великими очима, і вона здалеку впізнає тебе, коли ти показуєш їй яблуко, й між вами є взаємна вдячність і порозуміння.

Я близько знав кількох корів, але рідко доводилося знати, куди вони діваються потім, коли їх не стає на світі. Про те, що котроїсь із них вже нема, я дізнавався здалеку, і мені було легше, аніж тим, про кого можна сказати, що вони "держать корову". Щоб зватися так, треба вміти прощатися з тими, з ким близько живеш, але тепер уже пізно вчитися.