Клямка

За цю історію довго не брався, бо вона якось безпричинно моторошна, як ти її розкажеш? А історія така.

В однім місці є стара хата, де жили колись двоє дівчат, дуже гарних, аж не вірилось, що таке добро в тій хаті вміщається. Може, через оту неймовірність вони дісталися не нам: одна вийшла заміж десь на Донбас, а друга — в Ніжин. У них була червона корова і зелений споришевий двір, що лежав по-особливому, не вглиб, а в ширину, вздовж вулиці. Як ідеш зі школи і починається той двір, то вже здалеку видно вікна їхньої хати, а ти ж ідеш повільно і можеш спокійно дивитися, чи не з'явиться там котрась із дівчат. І це ж не те що ти нарошне туди зазираєш, просто двір так розташований, що більше нема куди дивитися. Між іншим, я в тій хаті був один раз, якось весною — мене покликали переждати дощ, на жаль, короткий.

Та хата давно стоїть порожня, двір заріс бур'яном. Недавно я навідався туди: нема вже ані вікон, ані лавок, на яких ми пересиділи той дощ. Руїна. Тільки на дверях — залізна клямка, справна: і язичок, і дужка, за яку берешся рукою, вони разом схожі на цифру 5. Захотілось її забрати й поставити у себе, на пам'ять про тих дівчат. По сусідству — порожні двори. Це добре, бо хоч воно й не крадіжка, а краще без свідків.

Це ніби легко: вставиш ломик — вона й одскочить. Аж ні. Морочився довго і думав уже не про дівчат, а про діда, що цю клямку поставив. Я його трохи знав — щось сердите, мовчазне, в чорному кожусі. І от він наче стояв тепер за дверима й тримав цю клямку, а я її виривав у нього з рук. Двері ходили ходором, противно скрипіло залізо й дерево, і це вже нагадувало злочин, якого ти не хотів, але тепер мусиш довести до кінця.

Таки зробив своє діло й вийшов на вулицю. Озирнувся — ні душі. І тільки світ якось хитнувся — немов од землетрусу.