Господи, ну чого вони такі дурні

Цей тиждень від самого початку змусив згадати про давні неприємні речі, що про них нечасто думаєш, бо краще б їх зовсім не було, а вони таки були, і вже нічого не виправиш. Щоб пояснити це, треба зізнатися собі в тому, в чому важко зізнаватись. Бо доведеться сказати, що ти колись зневажав свого батька. Це був той короткий період пізнього дитинства, чудового часу, в який ні за які гроші не хотів би повернутися — бо соромно. Бо тоді моя зневага була категорично-відвертою. Я не розумів, як можна було здатися німцям у сорок першому році на Білостоцькому виступі. Нехай ваша 10-та армія була розбита — ну й що? Я називав батька на Ви, і це звучало тим дурніше: "Нащо Ви здалися?".

Пізніше я вже нічого не питав, хоча запитань побільшало й вони стали складніші. Як можна було дозволити комусь робити те, що до війни і після робили з цілим їхнім поколінням, з їхніми братами й сестрами і просто з добрими людьми? Як можна було віддати комусь коней і хліб? Або віддати себе — коли приходили забирати? І як можна було жити потім поруч із тими, хто забирав колись і коней, і хліб, і тебе самого? Я вже про це не питав, бо був старший і навчився жаліти старших, але не навчився розуміти їх. Отож просто мовчки думав: "Господи, ну чого вони такі дурні, що дали все це зробити з собою?". Я ще застав на світі і тих, кого забирали, і тих, хто забирав.

Потім вони потроху вимерли, кожен своєю смертю. А тоді були ще живі. Й батько казав: "Я б на тебе, розумного, подивився — як би ти не здався!". І сміявся на всі свої жовті зуби. Сміх був злий і противний — такий, що не хочеться його згадувати, а він згадується сам собою, саме оцього тижня, що почався в понеділок о дев'ятій ранку.