Пізно ввечері зустрів дівчину. Я додому, вона — з дому. Кивнув їй, бо наче знайомі. Дівчата, коли отак виходять із хати в сутінках — напахчені чим-небудь гарним. І тут так само. Одначе я вловив ще дещо й одразу вгадав, що воно таке, хоч цього аромату в цих обставинах не могло трапитися, майже стовідсотково не могло.

То був запах відкривання дверей антикварної шафи, що звалася гардіропом. Вони колись, уже після великої війни, поступово замінили дівчатам традиційні старовинні весільні скрині. Й невістка в'їжджала у двір до свекрухи з отаким гардіропом у кузові грузовика. Сам ще малим таке бачив двічі на нашій вулиці. Й виріс за такою шафою — материною, бо в баби була скриня.

Коли гардіроп зрідка одчиняється, запах важко з чимось переплутати — це суміш махорки, яку там кладуть, щоб міль не завелася. А ще ледь чутно, всього кілька молекул, дешевого одеколону. А ще аромат старого полотна й пересушеного дерева. У тих меблів добрий каркас, вони ще й досі подекуди стоять. Як і наша шафа. Правда, задня стінка у неї крихка, немов паперова. Подекуди вона вже зотліла й у двох місцях затулена фанерними кришками од посилок. На тих кришках од руки написано, що одна була з Черкас, друга — з Білорусі. Ці фанерки, здається, теж пахнуть. Перша ванільними коржиками, друга — сушеними грибами. Але це той запах, якого насправді вже нема — його бачиш тільки очима, коли дивишся на ті зворотні адреси.

Одначе, звідки аромат узявся того вечора? Можливо, така сама шафа є в квартирі тієї дівчини, й вона дістала якусь одежину звідти й несла подарувати якійсь архаїчній родичці — не викидати ж добро. Як там не є, я був їй вдячний за цю зустріч, бо такі дрібниці продовжують тобі життя — хоч і не вперед, а тільки назад, але різниці в тім особливої немає.

×