З роками починаєш забувати й плутати — хто живий, а хто вже ні. То з кимось лаєшся за якісь бозна-колишні незгоди — лаєшся вголос, хоч і заочно, і аж потім спохватишся, що його давно нема. Або от зустрінеш кого-небудь і остовпієш, бо думав, що він вже не тут. Не кажеш йому цього, а воно ж усе в тебе на морді написано, він же бачить, бо й у нього самого все так само.

А оце недавно згадався Фідель Кастро. Йшов дощ, і вже жовтень, а в цьому місяці дитяча пам'ять мого покоління ховає крапельку Карибської кризи й тодішніх тривог. От через те й Фідель. Це знову той випадок, коли не знаєш — він тут чи ні. І я обережно, наче між іншим, спитав у своїх ближніх, чи він ще живий. Сказали, що так. І на душі стало гарно до незручності. Ну справді, чого оце тобі з доброго дива отак гарно? Може, з тієї причини, що він — єдина з наших давніх, ще совєцьких ілюзій, яку ми не розлюбили і не хочеться розлюбити. Бо в ній було дещо більше, аніж красивий самообман. Хай там скільки б не казали, мовляв, ну да, він герой — так ми ж йому помагали. Насправді він помагав нам тоді більше. Бо ми, хоч самі собі в тім до кінця не признавалися, а хотіли отак, як він — наважитися й заново звільнити свою батьківщину від скверни постаріння й одержавленого маразму. В ньому була краса безстрашності. Зачаровувало, що він зі своїми хлопцями висадився з борту шхуни в Орієнте — саме тієї провінції, де народився, хоч це найдальший край острова, та й берег болотистий, незручний для десанту. Те, що було з ним згодом, могло й розчарувати. Світ справді оманливий, і герої в ньому линяють швидко. Можливо, ми не розлюбили Фіделя лише тому, що забули про нього за нашими власними клопотами останніх двох-трьох десятиліть. А от тепер згадуєш і бачиш, що вже, слава Богу, пізно братися за розум.

×