Зранку воно іноді буває, що зовсім не хочеш ані на когось дивитись, ані щоб тебе хтось розглядав — такого, як ти є. От і їдеш у вагоні метро на роботу, опустиш собі голову, й поки доберешся від Святошина до Шулявки, дивишся вниз, і бачиш тільки, хто у що взутий.

Середина вересня, вже не стало шльопанців-в'єтнамок, а всього іншого скільки завгодно. Дівчачі ботфорти, зрідка гумові чоботи комунальників, часом лаковані штиблети, багато кросівок усіх на світі фірм. Є й елегантні, а здебільшого чогось — тупоносі, як морди дохлих бульдогів. Трапляється ще американське армійське взуття, це солдати полку "Азов", вони часто заходять або виходять тут. Я про це знаю, навіть не підводячи очей до рівня рукава, де в них пришито шеврон.

Про все описане будь-який юний слідопит міг би сказати, що нагорі, звідки прийшли всі ці ноги — черствий сухий асфальт і немає дощу. Але раптом помічаєш якийсь дисонанс: чоловічі черевики розміру десь так сорок четвертого, з ними щось не те, вони звідкись не звідти, звідкіля всі інші.

Те, що ти бачиш, не одразу розшифровується, але скоро усвідомлюєш: цей довгоногий хлопець зранку йшов якоюсь другою дорогою. Його черевики на вигляд трохи вологі, й ця вологість припудрена золотим пилком лободи, яка зараз цвіте десь над стежкою, де ніяк не пройдеш без того, щоб не збити ранкову росу, бо трава густа. Десь такі стежки є, що ними доводиться ходити на ранню приміську електричку. Хтозна, може, він там живе, а може, у нього там дівчина, з якою він тільки вчора познайомився й оце повертається, сонний і дуже замислившись.

Як там не є, але цей ранок стає враз гарним і в ньому хочеться жити й дивитися на нього. Так, наче перед цим світ не хотів тобі відкриватися, а тепер — відкрився.

×