От хотів написати про те, що люблю, а отже — знову про те, що й завжди. Бо скільки б ти його не згадував і не описував, а воно щоразу однаково невловиме і недосяжне, хоч при тому нібито дуже очевидне.

Ця очевидність елементарна, навіть бідна, майже убога. Ну, справді, що там такого є? Кілька десятків старих дерев, прямокутник землі, що належала твоїм предкам, і післявоєнна глиняна хата з низькими вікнами. І все! Якби кудись раптом щезла ця очевидність — що зосталось би від того місця, куди ти так хочеш і розлуку з яким так переживаєш?

Інколи уявляю собі: а якби я опинився там якимось фантастичним способом, ну, опустився б із небес посеред глупої ночі, причому — не знаючи точно, що я саме там? І нехай би я приземлився прямо у видолинок навпроти трьох яблунь, що ростуть на городі баби Наталки. Я той наш видолинок добре знаю, бо кожну грудку ґрунту там перебрав своїми пальцями не раз і не два. Але ніч така, що небо не відрізниш од землі. І тебе проймає безвихідна печаль. Бо, опинившись, можливо, саме там, де найбільше хотів, ти мусиш змиритися з тим, що батьківщину неможливо впізнати в такій темряві. А на шляху — жодної машини, якби десь під Божками хоч раз блиснули фари, ти б хоч знав, де у тебе схід, а де — захід, а так є тільки низ і верх, і то не вище твоєї голови. А більше — нічого.

Якщо захочеш — звідси неважко вибратись, таким самим уявно-фантастичним способом, як і потрапив сюди. Але сумно інше: вибравшись звідси, не будеш знати, був саме тут чи ні? І ти піднімаєш лице туди, де мусить бути небо, і просиш його, щоб воно хоч трохи посвітлішало, щоб на його тлі вималювалися крони двох верб на краю нашої землі над дорогою, і щоб таким чином ця земля дала себе впізнати.

×